Розділ 62.

Максим підходить до мене, бере за плечі, розвертає до себе. Заглядає у вічі, наповнені сльозами. 

- Уляно, чого ти? Марія щось сказала? 

Слова Марії стали останньою краплиною. Може, вона права? Що, як приготування десертів дійсно не моє? Що, як марную час, проводячи життя на кухні? 

Мені двадцять один рік, я не маю у житті нічого. Немає власної квартири, грошей, особисте життя відсутнє. Навіть справжніх подруг немає… 

Звісно, є сенс зауважити, що я ще молода, все попереду. Але що зміниться через п’ять років? Через десять? Хіба є шанси поїхати у Колорадо на навчання? 

- Все добре, - відказую, витираючи сльози, - втомилася. 

- Здається, то не звичайна втома, - зауважує Максим, - що сталося, кохана? Можеш мені довіритися. 

Кохана… Він серйозно зараз?

Піднімаю на нього погляд, сповнений сліз. Максим усміхається самими кутиками губ. 

- Від сліз твої вії ще пухнастіші. Ти така гарненька, навіть коли сумуєш. 

- Дякую, - схлипуючи, відказую, - вже вибач, що так сталося… 

- Не вибачайся, - відповідає той, - вродливі дівчата не повинні вибачатися. 

Подається вперед, цілує. Обіймає за талію, а у мене вже немає сили і бажання пручатися. Який сенс розігрувати недоторку? Точніше, бути нею? Так хоч Максим задоволення отримає. 

Молодий чоловік цілує цілу хвилину, але я не відповідаю на поцілунки. Він це помічає і відсторонюється. 

- Уляно, що тебе засмутило? 

- Десерт, - тихо відказую, показуючи на невдале тістечко. 

Юнак дивиться туди, куди показую, пильно роздивляючись. Навіть довше, ніж можна сподіватися. 

- Не дуже він у тебе вийшов, - зауважує парубок. 

- Я це бачу, - витираючи сльози, відповідаю. 

- Ти через це плачеш? - тихо запитує Максим. 

- Не знаю.

Дійсно не знаю. Все так несподівано натиснуло, що просто хочеться ридма ридати. 

Коли у моєму житті станеться щось дійсно хороше? Коли не доведеться прокидатися о шостій ранку та мчати на роботу? Коли не доведеться простоювати весь день на ногах? Коли… 

Коли в моєму житті з’явиться щире кохання, яке не викликатиме жодних сумнівів? Щоб можна було обійняти кохану людину, припасти до грудей партнера, довіритися. 

Побути слабкою! 

- Ти забагато карамелі налила, - говорить Максим. 

- Начебто звірялася з рецептом, - парую, здивовано дивлячись на хлопця. 

Звідки він знає, скільки потрібно карамелі? Я ж нікому не розповідала саме про цей рецепт. 

- Уля, дозволь мені…

Молодий чоловік м’яко, але наполегливо відсторонює від столу і береться за приготування десерту.

Я настільки вражена, що не заважаю йому. Максим спритно і разом з тим обережно підбирає інгредієнти, наливає молоко та борошно.

Потім варить карамель.

Все це робить з професіоналізмом, що навіть мені не так не впоратися. Через тридцять хвилин тістечко готове. Мені довелося витратити майже дві години. Юнак зробив все за півгодини. 

Виглядає десерт неймовірно. Так, як і повинен виглядати… 

- Готово, - промовляє Максим, - Уляно, ніколи не плач через десерт. Це не варто твоїх сліз. Нічого не варто твоїх сліз, красуне. 

Все це настільки збиває з пантелику, що не одразу спалахує у думках запитання: звідки Максиму відомий рецепт? 

Але ця думка приходить! Розгубленість змінюється гнівом. Виходить, що Максим міг заглянути до сейфу, в якому зберігаю рецепти. Хоча ключі тільки в мене… як вони могли потрапити до підлеглого?

Цей десерт називається «Сонячна рапсодія», - говорить далі Максим, - тато так його назвав. 

- Який тато? - відчуваю, як кидає в жар, потім наче опускаюся у крижану ополонку. 

- Мій батько, - пояснює Максим, - Володимир Денисович. Я його син. Ще рік тому він відкрив мені свій головний рецепт. Було достатньо часу, щоб практикуватися. 

- То виходить… 

Не знаю, що робити. Весь цей час на мене працював власник кондитерської? Я віддавала накази, вважала себе начальницею того, хто навпаки мав би наказувати мені. 

Максим підходить та бере за руку. Його долоня така тепла та забруднена борошном. 

- Ходімо за мною. 

Йду за ним, наче у тумані. Заходимо на горище, де вже півтора місяця, як оселився Максим. 

Відпустивши мою руку, молодий чоловік підходить до рюкзака, який встиг купити замість того, що у нього вкрали. Дістає звідти дещо та простягає мені.

Дивлюся і бачу світлини. Всього їх три. На одній Володимир Денисович тримає на руках трирічного хлопчика. На другій стоїть поруч з підлітком. Третя світлина була зроблена у лікарні. Батько та син сидять на ліжку. Мабуть, то селфі…