Розділ 61.

Володимир уважно вислуховує те, що розповідаю про двох хлопців. Тих, хто наполегливо вирішив стати моїми залицяльниками. 

Весь час чоловік зберігає серйозний вираз обличчя. Цікаво, а чи доводилося йому битися за дівчину в юності? 

- Що ти сама думаєш, Уля? - запитує наставник, - до кого з них відчуваєш кохання? 

- Якби я знала, - тихо промовляю, - якби був тільки сам Максим, у мене б не було жодних сумнівів. Інколи здається, що закохалася в нього з першого погляду. Але… 

Замовкаю, думаючи, як правильно продовжити.

- Назар — моє перше кохання. Я майже почала зустрічатися з ним у старших класах, та я відмовилася від цього. І довго потім плакала у подушку. 

- Чому ж відмовила? 

- Назар дуже зверхньо ставився до однокласників. Міг образити чи навіть вдарити. Вважав себе кращим за інших, навіть дорослим міг нагрубити… 

Пригадується нестерпна поведінка Назара у школі, типова для «золотих хлопчиків». 

- Якось при мені він обізвав повненьку дівчину коровою. Та із сльозами побігла геть. Я ж знала, що та дівчина закохана у нього. Це стало останньою краплею. Я не полюбляю таких зухвалих молодиків. 

Мимохіть стискаю кулаки, пригадуючи ті витівки, що витворяв Назар. Здається, що якби повернути минуле, то я б знову послала його. Можливо, навіть голосніше, ніж тоді. 

- Він міг змінитися, - говорить Володимир, - коли люди дорослішають, стають іншими. 

- Сподіваюся на це…

Я дійсно хочу у це вірити, але… щось підказує: Назар залишився таким, яким був. 

- Він дійсно змінився, - невпевнено кажу, - дарує прекрасні квіти. Подарував дуже дорогий золотий браслет. 

- Ти з ним заради дорогих подарунків? 

У голосі Володимира звучить осуд, якого так остерігаюся. Менше за все прагну показатися меркантильною. 

- Ні! Ви що! Ніколи не стану зустрічатися тільки тому, що хтось щось дарує. Просто… він моє перше кохання, - повторюю те, що вже було сказано раніше. 

Не знаю, що ще можна додати? Дійсно не знаю… 

Володимир деякий час мовчить, потім говорить: 

- Уля, не стану давати тобі поради. Скажу тільки одну банальну, але дуже правдиву річ: слухай своє серце. Тільки воно підкаже. 

Усміхаюся і киваю, хоча в очах стоять сльози.

Тільки тепер до мене дійшло, що коли погоджуся зустрічатися з одним, доведеться відшити іншого. Побачу біль і розчарування в очах того, кому скажу «ні». 

Раніше від таких думок тільки б розсміялася. Мовляв, ну з якої радості за мене будуть воювати хлопці? Кому потрібна дівчина, яка днями стоїть на кухні та готує десерти? 

Життя довело зворотне. Мене прагнуть завоювати двоє красивих молодиків. Іншій кралі це б тішило его, але не мені. 

Мене ж тільки засмучує все це, але разом з тим розумію, що вибір зробити потрібно. Хоча б для того, щоб нарешті визнати, кого з молодиків кохаю.

Стою над новим десертом і відчуваю, що готова викинути все у смітник. Разом з тим психувати і кричати, що ні на що не здатна. 

Вже третій раз намагаюся, але ніяк не виходить. Карамель пригорає, тісто виявляється клейким, сам десерт виходить кособоким. 

І це, приймаючи до уваги, що тістечко навіть не потрібно довго пекти. Але складність в іншому… 

Воно має бути ідеальним. На ньому відсутні прикраси з крему, але виглядає це тістечко (зі слів Володимира Денисовича) ідеально. Має так виглядати… 

- Уляно, ти додому йдеш? - на кухню заходить Марія, що має втомлений вигляд. 

День сьогодні видався ще той. Відвідувачів багато, доводилося кидати приготування десерту на півдорозі та виходити у залу допомагати команді «ММ».

Поки що ні, - відповідаю, не зводячи погляду з покаліченого тістечка. 

- Ти начебто збиралася найняти ще одну людину, - нагадує офіціантка, але я тільки відмахуюся. Не до цього зараз. 

- Це щось нове? - не вгаває дівчина, - виглядає не дуже. Яке на смак? 

Бере шматочок, відправляє у рот. Через мить задоволено усміхається. 

- Слухай, смачно. І дуже незвично. 

- Має бути не просто смачно, - парую, - це бездоганний десерт. Володимир Денисович відкрив мені рецепт з надією, що впораюся. Та щось поки не виходить… 

- Може, це просто не твоє? - єхидно говорить Марія. 

Вражено дивлюся на офіціантку, тому що вперше чую від неї подібну зухвалість. Але дівчина з невинним видом говорить: 

- Уляно, я піду додому. До речі, ближчим часом хочу, щоб ти підняла мені зарплатню. Набридло працювати за двох, а зарплатню отримувати за одну людину. Бувай.

Проводжу поглядом Марію, яка йде з кухні. Все-таки наші стосунки зіпсувалися. 

Через Максима. Чи є тут моя провина? Ні. Але так стається, що постійно у житті щось іде не так.