Розділ 60.

Коли хлопець намагається поцілувати, відсторонююся. Юнака це не зупиняє, він продовжує наполягати. Тоді кладу вказівного пальця йому на вуста. 

- Максе, ні. Я так не можу… 

- Як? - обурюється той, - ти ж цілувалася з Назаром. Я сам бачив. 

- Ти все правильно бачив, хоча і не повинен підглядати. Не хочу цілувати двох хлопців, розумієш? Це неправильно. 

Максим відступає на крок, його погляд стає похмурим. 

- Отже, вибираєш його, так? 

- Не знаю, Максиме. 

- Коли дізнаєшся? Уля, ти єдина дівчина, за якою ось так бігаю. Навіть не маючи особливої надії на те, що з цього щось вийде. 

- Не варто за мною бігати. 

- Ще й як варто! Але ти у це не віриш? 

Дивлюся на хризантеми, потім на молодого чоловіка, що їх приніс. Усміхаюся та, підійшовши до юнака, цілую його у щоку.

- Дякую, Максиме, за квіти. Але не потрібно дарувати більше…

- Я хочу тобі дарувати квіти, - вперто каже хлопець, - Назар дарує тобі букет. Дорогий браслет подарував. Чим я гірший?

- Ти не гірший, - погоджуюся, - але я не хочу, щоб ви були суперниками.

- Ми вже суперники, - знизує плечима Максим, - тільки ти здатна розставити крапки над «і».

- Матиму на увазі, - кажу це, знову задумуючись над тим, як складно буде зробити вибір.

Чому складно? Невже кохаю обох хлопців? Це маячня, не буває такого.

- Йди працюй, - тихо кажу.

На очі навертаються сльози, сама не знаю чому.

Максим хоче щось сказати, але, помітивши мій пригнічений настрій, виходить з кабінету.

Дивно все це виходить. Кажуть, що кохання повинно робити людину щасливою, але чому у моєму житті від цього стало тільки більше переживань? Мабуть, все у моєму житті не так, як у всіх. Чекала на щире кохання, але тільки більше заплуталася.

Навіть відчуваю бажання поплакатися комусь, як це робила Соломія. Тільки кому? Вікторія зараз розбирається з колишнім коханцем та батьком їх спільної дитини. Соломія поглинена новим почуттям, яке накрило поруч із тим кремезним хлопцем. 

Батьки зайняті собою та молодшим сином. З Марією через Максима відносини стали прохолодними. Сам Максим… та він є причиною того, що я відчуваю себе заплутаною та розгубленою. Назару нічого не скажеш з тієї ж причини. 

Скільки людей оточує мене, але я почуваюся самотньою. Проте, чомусь відчуваю, що має щось статися хороше. Те, що змінить моє життя. Але головне — зробити правильний вибір. Той вибір, який зробить мене щасливою та допоможе розібратися у тому гармидері, що панує зараз. Гармидер з’явився у моєму житті з того дня, коли перед дверима кондитерської виник хлопчина у самих трусах.

Сиджу на ліжку поруч з Володимиром Денисовичем, той детально розповідає рецепт того самого секретного десерту, про який чула від нього, але не знала, як готувати. 

- Уляно, приготувати це тістечко дійсно складно. Став на нього ціну як на елітне замовлення. Розкажи клієнтам, що тістечко готується на місці, тому доведеться зачекати. Найголовніше… 

Чоловік замовкає, пильно дивиться на мене, перевіряючи, чи уважно я слухаю. 

Ловлю кожне його слово, але найбільше радію з того, що чоловік непогано виглядає. Перед цим говорила з лікарем. Той заявив, що цілком можливо, що Володимира можна буде забрати додому. 

- Найголовніше, - продовжує власник кондитерської, - це подбати про карамель. Ти повинна все зварити так, щоб вийшла хрустка скоринка на поверхні десерту. Саме у цьому відмінність, а тісто має бути дуже ніжним. Бісквітним, але ні в якому разі не сухим.

Киваю, відчуваючи тривогу. Десерт, який описує Володимир Денисович, складно приготувати, не впевнена, що потягну. Але коли чоловік розповів мені про нього, значить, вірить, що я готова. Не маю права підвести!

- Спробуй приготувати його вже сьогодні, - говорить далі чоловік, - потім сфотографуєш і пришлеш мені. Хочу оцінити.

- Ви впевнені, що варто готувати такий складний десерт? - наважуюся запитати, - чи будуть клієнти купувати його? Адже обійдеться недешево.

- Той, хто хоча б раз скуштує, захоче повторити, - підморгує співрозмовник, - Уля, я відкрив тобі інгредієнти та секрет приготування, тому що впевнений, що ти зробиш все добре.

- Дякую вам за довіру, - відказую, торкаючись руки наставника, - повернуся і одразу спробую власні сили.

Володимир усміхається і раптом запитує.

- Як тобі, Максим? Гарно поводиться? 

- Ви про нашого офіціанта і по сумісництву охоронця? Звідки знаєте, як його звуть? 

Володимир ніяковіє, але потім говорить, що я одного разу назвала ім’я хлопця. 

Задумуюся, тому що не пригадую, щоб це робила. Начебто розповідала тільки про те, що найнявся новий хлопчина, але як звуть, не говорила. Проте не замислююся над цим довго. Врешті-решт, яка різниця? 

Несподівано відчуваю бажання розповісти те, що на душі. Поділитися тим, що ніяк не здатна зробити вибір. Просто не знаю, яке саме рішення стане вірним.