Розділ 58.

Максим допомагає віднести брудний посуд на кухню. Вже завтра помиємо, сьогодні пізно. Зранку відвідувачів небагато, тому Максим сам впорається в залі. Марія помиє посуд, а я приготую десерти. В якості десерту дня приготую торт з печива та банану.

- Якби ти зробила вибір, цього б не сталося, - несподівано говорить Максим.

Повільно повертаю до нього голову, не вірячи в те, що почула.

- Що, вибач?

- Те, що ти ніяк не здатна визначитися, - парує Максим.

- Хіба я повинна ставати дівчиною комусь з вас? Сказала, що поки не знаю, чого прагну. Клопотів і без вас вистачає.

- Назар певен, що ти вибереш його, - продовжує Максим, - Уляно, будь обережна. Він красивий та багатий. Але не справляє враження щирої людини. Чоловіка, який залишиться з коханою при будь-яких обставинах.

- Ти такий? - не без іронії запитую.

- Ти як думаєш? Я кохаю тебе, Уля. Але не пропоную поїхати кудись за місто, щоб довести це кохання. Цього мають хотіти обидва…

Дивлюся на Максима та усміхаюся. Не можу не усміхатися, тому що поруч з ним так добре. Спокійно та надійно. 

- Думаю, що ти говориш правду, - відказую, простягнувши руку, заправляю локон хлопця. 

Помовчавши, додаю: 

- Максиме, дай мені час. Коли я визначуся, то скажу правду. Розумію, що неправильно змушувати очікувати. Дивно мені, що ви через мене так зчепилися… але даю слово, що буду щирою з тобою та Назаром. 

Максим бере за руку. Не спостерігаю жодного бажання висмикнути руку. Серце починає битися сильніше. Невже я кохаю цього хлопця? Тоді чому не здатна зізнатися?

- Я чекатиму, Уляно. Не дивуйся, що за тебе готові сперечатися та битися. Ти не тільки вродлива дівчина. Ти справжня. Щира та чесна, хоча інколи маєш нестерпний характер. Таких, як ти, рідко зустрінеш. Я узагалі не зустрічав. 

- Дякую, - відповідаю і помічаю Марію, яка спостерігає з невеликої відстані. 

Забираю руку, не бажаючи, щоб спалахнула ще одна вистава. 

- Підемо додому, - кажу, звертаючись до Марії, - Максим нехай також вже йде нагору. 

Марія усміхається, з радістю помічаю, що у цій посмішці немає напруження чи образи. 

Попрощавшись з Максимом, йдемо деякий час разом. Офіціантка мовчить, тому я, не стримавшись, кажу: 

- Маша, ти не думай… я не збираюся відбивати у тебе Максима. 

- Нікого не відбиваєш, - говорить вона, - вже зрозуміла, що не подобаюся йому. 

- Подобаєшся… - заперечую, але дівчина перебиває. 

- Подобаюся, але не так, як мені потрібно. Може, якби ти не була моєю суперницею, то шанси значно зросли. Та куди мені тягатися з тобою?

Трохи не спіткнулася, почувши таку заяву. Нічого собі! Коли це я стала настільки серйозною конкуренткою у плані романтики? 

- Маріє, ти вигадуєш… 

- Не вигадую, - серйозно говорить Марія, - ти вродлива, Уля. До того ж у тобі щось є таке, до чого тягнуться люди. 

- Ніколи не змушувала людей тягнутися, - недбало відказую. 

- Так це і приваблює, - говорить підлегла, - майже кожна дівчина виявилася у захваті від того, що у неї такий кавалер, як Назар. Що за нею бігає красень типу Максима. Але ж тебе це не хвилює, чи не так? 

Не знаю, що сказати… 

Незвично це. Коли щось стосується роботи, то я ніколи не відчуваю себе розгубленою. Та як тільки щось стосується почуттів чи романтики, почуваюся справжнім невігласом.

Знаєш, - кажу, звертаючи розмову на інше, - інколи здається, що я невдаха. Ніколи не відчувала себе так далеко від власної мрії. 

- Ти про що? - тихо запитує Марія. 

- Понад усе мріяла поїхати до Колорно, пройти курси, що там. Але ж знаю, що цього не станеться. Подібне можуть дозволити собі тільки обрані. 

- Для Назара ці гроші ніщо, - задумливо говорить Марія, - то може твій вибір очевидний? 

- Ні, це не так. Не можна бути з людиною заради грошей. 

Підлегла не відповідає, потім ми прощаємося. Задумливо йду додому, відчуваючи, що настрій впав. 

Вдома, зробивши чай, сиджу біля вікна, розглядаючи нічну вулицю. Ще трапляються рідкі перехожі, ті, хто поспішає додому. До рідних та коханих. У кожного своя історія. 

Який сенс від того, що у мене два кавалери, коли я не здатна зробити вибір? Здається, вибір очевидний, я кохаю Максима. Але… це кляте «але».

Не здатна забути про Назара. Колись я зробила йому боляче, відштовхнула. Все тому, що він поводився з іншими зверхньо, вважав себе кращим за інших. 

Що, як мав на це право? Можливо, це нормально, думати так, коли ти народився у багатій родині. Я думала, що до мене також ставляться як до іграшки? 

Невже помилялася? Що, як він дійсно мене кохав всі ці роки? Інакше через стільки років не став би знову намагатися завоювати прихильність.