Розділ 57.

Уляна.

Це вже ні в які ворота не лізе. Досить того, що Назар, почавши так добре, сам же все і зіпсував. 

Починалося так романтично! Прийшов у гості, подарував білі троянди, які обожнюю. Але потім його понесло! Не в той бік. Точніше, для нього це може і нормально, але не для мене. 

Він мав право запропонувати провести час за містом. Я мала право відмовити. Було б добре, якби він почув та зрозумів з першого разу. 

Але Назар, як і раніше, не приймає відмов. Вважає, що якщо дівчина відмовляє, то насправді погоджується. Хто знає, можливо, інші його кралі дійсно такими були, але не я. У мене «ні» дійсно означає те саме слово. 

Почав розпускати руки, намагатися поцілувати. Типу такий весь владний чоловік, який завоює жінку за будь-яку ціну. Тільки я ніколи не бачила нічого романтичного у подібному. 

Настрій зіпсувався, хотілося, щоб добродій просто пішов. Навіть якщо квіти забере. Мені, звісно, шкода такого прекрасного букета, але то вже Назару вирішувати. 

Ще Максим підтягнувся. Наче для того, щоб все стало ще складніше.

Чудово! Тепер ще битися збираються. Зрозумівши це, на мить відчуваю страх. Що, як зчепляться та скалічать одне одного? Обидва дорослі та дужі, не розрахують сили… 

Потім охоплює роздратування. Вони ділити мене збираються? Ще чого! Точно такого не буде! Нехай собі шукають інший приз. 

Швидко опиняюся між ними. Хлопці зупиняються, дивлячись з подивом. Прекрасна дама втрутилася у поєдинок між лицарями? 

- Уляно, відійди, - холодно говорить Назар, - треба декому показати, як варто поводитися… 

- Вам обом це потрібно показати, - відказую, - Максиме, Назаре, перестаньте. Ви не будете тут битися. 

- Чому ж… - починає той, але я перебиваю. 

- Здогадайся. Це територія кондитерської. Я тут господиня. Забороняю битися… 

- Не ти власниця, - випалює Максим, - Володимир Денисович…

Хлопець затинається, а я тільки хитаю головою. Ну не я, і що з того? Це щось змінює? 

- Максе, я тут головна наразі. Не змушуйте розчаруватися в обох. Не смійте битися. 

Молоді чоловіки продовжують розглядати одне одного, настовбурчившись, наче півні. 

Спалахує таке роздратування, що готова кинути в когось з них букетом. Не можна. Квіти не винні у конфліктах людей. 

- Що тут сталося? - до нас виходить Марія, якій, певне, набридло знаходитися у кондитерській самій. 

Підходить до нас, з цікавістю дивиться. 

- Я щось пропустила? Ви битися зібралися? За Уляну? Як романтично! Наче з якогось фільму…

Наївна дівчина говорить це з такою простотою, наче побачила, що ми утрьох сіли випити кави. 

- Тобі, Уля, не вистачає бальної сукні, - веде далі Марія, - щоб зупинити дуель, яка розпочалася через тебе. 

- Маріє, перестань, - кажу злегка суворо, - ми не у фільмі знімаємося. 

Стаю так, щоб бачити обох суперників. Твердо промовляю: 

- Хлопці, негайно припиніть. Я не хочу, щоб ви билися. Прагнете потішити власне его? Не тут, йдіть подалі звідси. 

Нарешті до хлопців доходить, що я не хочу, щоб вони побилися. Не стану відчувати пристрасть до переможця і не гратиму роль трофея. 

Відходять одне від одного. Тільки б не почали одне одного ображати… 

Але Назар просто йде геть. Навіть не глянувши більше на мене. 

Нічого. Переживу, не настільки самозакохана, щоб вимагати зайвої уваги.

Переводжу погляд на Марію та Максима. Останній виглядає ніяково, певне, розуміє, що перестарався з подвигами. Що вже радує.

- Дівчата, я вибачаюся, що так сталося…

- Було навіть цікаво, - говорить Марія, а я не кажу ні слова.

- Уляно, не пускай його сюди більше, - говорить молодий чоловік, - бо інакше ми реально натовчемо одне одному пику.

- Вертаймося до зали, - відповідаю, - вже година, як мали б бути вдома.

Відчуваю себе втомленою. Ну от реально! Не тільки доводиться проводити цілий день на ногах, так ще й увечері спостерігаю за тим, як хлопцям нічого робити. У них енергії багато просто.

- Злишся? - несподівано підходить Максим.

Не знаю, чи рада бачити його саме зараз. Розіграли спектакль, в якому довелося взяти участь. Я цього не люблю…

- Ні, - коротко відказую, відвертаючись від співрозмовника.

Треба зібрати чашки з-під кави та віднести до мийки. 

- Я ж бачу, - наполягає Максим, - не злися. Уля, не хотів нічого поганого. Тільки зробити так, щоб той мажор не турбував тебе більше. 

- Він не турбує мене. Можливо, він… 

Запинаюся, тому що хотіла сказати: «можливо, це мій майбутній хлопець». 

Не сказала, тому що не впевнена у цьому.