Розділ 53.

Наполягаю на тому, щоб Назар не супроводжував до самої кондитерської. Бажаємо гарних снів, скріплюємо це ще одним поцілунком. 

Почуваюся ніяково. Прийняла дорогий подарунок від хлопця, неодноразово з ним цілувалася. Та ми не зустрічаємося, тому що я попрохала час на подумати. 

«Здається, саме я поводжуся у цій ситуації неправильно», - роздумую, прямуючи до вже зачиненої кондитерської. 

Навіщо я прийшла сюди? Заклад зачинений, Марія пішла додому, а Максим ліг спати на горищі. 

Спалахує відчуття сорому. Як могла покинути кондитерську на весь вечір? Чи вийшло у Марії та Максима впоратися з усіма труднощами?

Володимир Денисович, скоріше за все, не схвалив би, якби дізнався. 

- Уляно, - від несподіванки трохи не підскочила на місці. 

Обертаюся і бачу Максима, який чітко вимальовується у сутінках літньої ночі. 

- Ти ще не ліг спати? 

- Вирішив тебе дочекатися, - говорить хлопець, - хвилювався… 

- Не варто. Назар подбав… 

- Я бачив, - різко відказує хлопець, - привіз тебе на дорогій машині. 

- Це на знак подяки. За те, що допомогла з тортом… 

- Цілувалася з ним також із вдячності? Браслет, що виблискує на твоєму зап’ястку, також як подяка за ретельну працю? 

Не знаю, куди подіти погляд. Докір Максима проникає у душу. 

Маю право заявити: яке твоє діло? Не виходить! Перед цим хлопцем мову наче віднімає. 

Максим підходить та бере за руку. Просто хапає, стискаючи у своїх долонях.

Уляно, скажи мені. Не обманюй. Ти кохаєш Назара? Хочеш бути з ним? 

«Якби я знала, чого прагну від цього життя? - думаю, дивлячись на хлопця, що стоїть так близько, - все б виявилося набагато простіше. 

- Максе, я не знаю, - тихо відказую, не знаючи, як краще донести думку, - останні події просто збивають з пантелику. 

- Ти не знаєш, чи кохаєш того, хто дарує тобі дорогоцінності? Уляно, ти ж інша! 

Не знаю, що відказати, тому просто мовчки дивлюся на Максима. 

Поруч з ним затишно. Подобається, що він зараз тут. 

- Я нічого не пропустила за сьогодні? 

- Нічого особливого, - говорить парубок, - у кондитерській День народження святкували. Приємно бачити, коли у людей все добре. Хоча б на деякий час.

- Марія…

- Я її відпустив раніше, помив посуд. Вирішив, що сам упораюся. Тебе дочекаюся…

- Дякую. Ти сумлінний працівник. Рада, що настільки важлива кондитерська.

Максим дивиться з таким роздратуванням, що, здається, хоче стукнути.

- Чхати хотів на кондитерську. Невже не розумієш, що не заклад мене цікавить? Уля, чому ти така? Узагалі у кохання не віриш.

- Я не знаю, що таке кохання, - відказую якось безпорадно.

Несподівано відчуваю втому від самої себе. Це правда. Я не знаю, що таке кохання. Поняття не маю, як воно: любити когось.

Навіть тепер, коли Назар зізнався у почуттях, шукаю підступ. Занадто добре його знаю, хоча хлопець і говорить, що змінився.

- Я також не знаю, - говорить Максим, - не знав і не вірив, тому що не знав любові від батьків. Але, зустрівши тебе, зрозумів, що щире почуття, все ж таки, існує…

Підходить до мене, бере за обидві руки. Не пручаюся, просто дивлюся на нього.

Я кохаю тебе, Уляно. Ти стала для мене більше ніж начальниця. Бачу тебе з цим хлюстом і розумію, що повинен зізнатися. Навіть якщо відмовиш, то знатиму. Знатиму, дідько, що розповів про власні почуття. 

Продовжую мовчати, наче води у роті набрала. Я зараз повинна зробити вибір між двома молодиками? Ніколи не думала, що опинюся у такому становищі. Сіра мишка, найбільша скромниця серед сестер. Та, яка приділяла найбільшу увагу навчанню, потім роботі. 

Тепер, коли повинна зробити вибір, вперше не знаю, як діяти. 

Який з цих хлопців мені подобається? Невже кожен з них? Не буває так… 

Я ж не Соломія, яка змінює хлопців як рукавички і жаліється на те, що ніхто з кавалерів її не розуміє. 

Знову дивлюся на Максима. Хлопець чекає. Чекає на реакцію від тих щирих слів, що сказав мені щойно.

Якщо з Назаром маю певні сумніви, то Максим говорить правду. Я це просто знаю. Знаю, що він не став би брехати. Ні при яких обставинах. 

- Максе, я… - починаю, але замовкаю. 

- Кажи, як вважаєш за потрібне, - наполягає хлопець, - прийму будь-яке твоє рішення. 

Від цих слів стає тепло на душі. Максим поважає мене як особистість та жінку. 

- Максиме, - звертаюся, намагаючись говорити спокійно, - я буду щирою з тобою. Ти цього заслуговуєш. 

Молодий чоловік киває, очі спалахують надією. Не знаю, чи не зруйную це відчуття…