Розділ 52.

Відчуваю, що потрібно вже вертатися до «Десертної мрії». До закриття година залишилася, потрібно хоча б переконатися, що все добре. 

Не маю жодних сумнівів, що Максим та Марія впоралися. Вони розумні і старанні, але начальниця повинна хоча б трохи побути присутньою. 

- Назаре, - промовляю, торкнувшись долонею вилиці юнака, - рада допомогти. Я завжди… 

- Пам’ятаю, - говорить хлопець, - ще зі школи, ти завжди готова була прийти на допомогу тим, хто потребував. Саме за ці риси я закохався у тебе. 

- Справді? - запитую, пильно придивляючись до співрозмовника. 

Можливо, тепер відкриється завіса таємниці, чому Назар вибрав саме мене серед усіх тих красунь школи. Дівчат, які були гарніші за мене.

- Уля, невже ти думаєш, що я не хотів щирих почуттів? Чудово бачив, що ті гламурні курки бігають за мною через мою красу, гроші та популярність. Ти одна бачила мене справжнього.

- Саме тому і відмовила, - вирішую не прикидатися та йти до кінця у щирості, - бачила, як ти ставишся до інших. Тебе інколи заносило.

- Я став іншим, - говорить Назар та стискає мою долоню.

- Невже? - злегка дражню парубка, наче підтримуючи якусь гру.

- Думаєш, що я не здатен змінитися заради тієї, кого кохаю?

- Назаре…

Красунчик тягнеться до мене та цілує. Не в силах відмовитися від насолоди, відповідно тягнуся до нього, поглиблюючи цей поцілунок.

Відчуваю неймовірну насолоду. Разом з тим враження, наче знаходжуся не на своєму місці. Не повинна сидіти у такому дорогому автомобілі та цілуватися з настільки красивим та класним хлопцем.

- Поїхали до мене? - шепоче Назар, - як слід, подякую за те, що допомогла сьогодні. Фактично врятувала мій бізнес.

Відчуваю, як долоня Назара лягає на моє коліно, ковзає вгору по стегну. 

Злегка повагавшись, перехоплюю зухвалу руку хлопця. 

- Назаре, я скажу зараз «ні». Відвези мене до «Десертної мрії». 

Молодий чоловік відсторонюється, дивиться в очі. Від погляду палких очей бажається забути про все на світі. Але не виходить забути роботу, забути… Максима. 

Той наче сидить поруч і дорікає. 

- Впевнена? 

- Так. 

- Ти кажеш, що зараз… Як щодо іншого разу? 

- Я подумаю, - не відповідаю прямо, бо сама не знаю, - наразі потрібно повернутися до роботи. 

- Навіщо? Може, краще відвезти тебе додому? 

- Я маю переконатися, що все добре, - наполягаю, відчуваючи вже легку тривогу. 

- Якби щось сталося, то підлеглі повідомили б.

Хитаю головою, не погоджуючись. За той час, що працюю з Максимом, помітила, наскільки хлопець звик вирішувати все самостійно. Як справжній чоловік. 

- Я відвезу тебе зараз, - говорить Назар, - але, Уля, знай: я неймовірно вдячний за допомогу. Я хочу віддячити тобі. 

- Ти вже віддячив, - відказую, - простих слів досить. 

- Не досить. Збираюся завоювати твою прихильність. Дозволиш? 

- Тобі не потрібен мій дозвіл, - промовляю, знову усміхаючись. 

- Добре. Тоді почну прямо зараз. 

Хлопець дістає з кишені джинсів невелику коробку. Відкриваю і бачу золотий браслет, що виграє червоними камінцями, схожими на гранати. 

Це мені? Бути того не може.

- Прийми цей подарунок на знак подяки, - говорить Назар. 

- Ні, - твердо відказую, - Назаре, я допомогла тобі, тому що мала таку можливість. Я не вимагаю за це нічого! 

Певне, злегка підвищила голос. Думка про те, що мені дякують за роботу дорогою коштовністю, викликає трохи не розпач. 

- Уляно… 

- Я не хочу, - знову кажу, - допомогла, тому що хотіла. Ти мені не байдужий… 

Запинаюся, розуміючи, що сказала зайве. Поспіхом додаю: 

- Відчуваю до тебе дружню прихильність. Друзям варто допомагати… 

- Уля, припини, - говорить Назар, - твоя принциповість і позиція правильної дівчинки вже втомлює. 

Замовкаю, дивлячись на браслет. Не візьму його, це занадто дорога прикраса для мене.

- Тоді, що скажеш, якщо я подарую тобі цей браслет з іншої причини? Не за допомогу, а просто тому, що хочу, - наполягає Назар. 

- Чому тобі цього хочеться? 

Простягає руку та відводить мій локон. 

- Ти подобаєшся мені, Уляно. Щиро подобаєшся. Ще у школі це зрозумів, але не зумів боротися за наші почуття. Подаруй мені шанс, не будь такою холодною. 

Не знаю, що сказати. Відчуваю себе дурепою дурненькою. Будь-яка дівчина погодилася б. 

Але мені моторошно. Ніколи не зустрічалася і поняття не маю, що таке справжні стосунки. Набагато безпечніше працювати у кондитерській і знати, що завтра все буде практично так, як і сьогодні. 

- Що скажеш? Я не відпущу тебе звідси, доки не відповіси, - говорить Назар, - навіть якщо ця відповідь «ні».

Піднімаю голову і дивлюся у вічі Назару. У ці великі та глибокі очі. Від погляду яких серце колотиться…

- Подаруй мені трохи часу, Назаре. Не здатна ось так просто відповісти. Маю подумати. Дозволиш?

- Тільки за умови, якщо візьмеш браслет, - відказує молодий чоловік. - Уляно, я хочу, щоб ти його взяла.

Голос парубка звучить з такою теплотою, що здаюся. Простягаю руку, і мій зап’ясток огортає золота прикраса.

Мимохіть милуюся, як виблискують камінці.

- Дякую, - прошепотіла і подалася вперед, щоб поцілувати Назара.

Ніколи раніше не розуміла, коли дівчата таким чином дякують за подарунки від своїх хлопців. Мені це здавалося чимось таким… недобрим чи що? Тепер сама відчула, що означає подякувати хлопцю за те, що порадував чимось дорогим. Варто зазначити, що відчуття приємні, за умови, що відчуваєш симпатію до того, хто подарував презент.