Розділ 50.

Уляна.

Робочий день почався з поганого настрою. Це позначилося на десертах. Зіпсувала три тістечка, а десерт дня ніяк не могла правильно прикрасити.

Все через дурнувате, недолуге нічне побачення. Сама в усьому винна. Повірила!

Повірила у те, що з Максимом може щось скластися. Він же попросту використав мою помилку проти мене.

Дорікнув тим, що я насмілилася цілуватися з Назаром і з ним.

Хоча хіба це не правда? Навіть якщо правда, то кому яке діло?

Злість, образа, незадоволення на саму себе.

Розгубленість, що не здатна навести лад у почуттях. 

«Досить. Зроби те, що зазвичай робила у таких випадках. Займися чимось корисним». 

Робота, як зазвичай, рятує. Сьогодні ще збиралася піти до Володимира Денисовича, звітувати про роботу кондитерської та й просто побачитися. 

З Максимом майже не бачилася. Взаємно уникали одне одного. О другій половині дня повідомила, що хочу сходити до лікарні. 

Вийшовши у зал, побачила, що Максим та Марія разом працюють за стійкою. Подають людям десерти, готують каву. 

З них красива пара… я ж краще обійдуся без кохання. Так спокійніше. 

Але все ж вколола ревність. Максим сказав, що кохає мене. А що, як говорив це серйозно? Я відштовхнула його… 

«Подумаю про це пізніше, - наказую собі, - зараз в пріоритеті побачитися з Володимиром Денисовичем».

Через годину вже знаходжуся у палаті. Чоловік, що рідніший за мою родину, поводиться досить бадьоро. Що дуже радує. 

- Лікарі сказали, що, можливо, через місяць відпустять додому, - говорить той, - треба буде дотримуватися програми реабілітації та пити прописані ліки. 

- Рада це чути, - кажу, поклавши долоню на руку власника кондитерської. 

- Але найголовніше, що не доведеться так багато грошей витрачати на моє утримання, - продовжує той, - я хочу, щоб ти оновила гардероб, Уляно. 

- Мені нічого не потрібно. 

- Ще міркую над тим, щоб купити тобі квартиру. 

- Навіть не думайте про це, - твердо кажу. 

Беру обличчя чоловіка у долоні, зазираю у вічі. 

- Володимире Денисовичу, у вас є син. Самі говорили про це. Дбайте про нього.

Він не пропаде, - тихо говорить чоловік. Наче хоче ще щось сказати, але не продовжує. Я не наполягаю. Для мене тема сім’ї також важка. 

- Уля, думаю, настав час найняти ще одного робітника, - говорить Володимир. 

- Кого саме? 

- Охоронця. Постійно хвилююся за двох дівчат. 

- З нами ще Максим працює, - нагадую, - на нього можна покластися. 

- Той хлопчина нехай виконує обов’язки офіціанта. Не зуміє перебувати у двох місцях одночасно. Найми окрему людину. 

- Добре, - погоджуюся, - сьогодні ж розміщу оголошення. 

Володимир усміхається і торкається мого локону. Цей жест ніжності викликає нудьгу. Відчуваю, наскільки втомилася.

Все буде добре, Уляно. Ти красуня і розумниця. Те, про що ти мрієш, здійсниться. 

- Не впевнена, - кажу, намагаючись усміхнутися, - щоранку кажу собі, що вже можливо. Мовляв, все найкраще стається несподівано. Та проходить день, і нічого не змінюється. 

- Ти ще молода, Уляно. Все життя попереду. 

- Дякую. Прийму до уваги. 

Не хочу навантажувати доброго чоловіка переживаннями. Переконую себе, що все добре. 

Врешті-решт, у мене улюблена робота. Є про кого дбати. Все інше не має серйозного значення. 

Попрощавшись з Володимиром, повертаюся до роботи. Рада дізнатися, що у кондитерській нічого особливого не сталося. Команда «ММ» все краще справляється без нагляду начальства. 

- Уля, як там Володимир Денисович? - почула за спиною. 

Обертаюся і бачу Максима. Той привітно дивиться, наче нічого не сталося. Тож я також вирішую не повертатися до минулого. 

- З ним все більш-менш добре, - відказую, - можливо, вже скоро повернеться до кондитерської. Познайомлю вас.

Максим усміхається, від цього на душі стає тепліше. Вже готові торкнутися одне одного руками, щоб помиритися. 

Несподівано на кухню вривається… Назар. 

Назар! Що він тут робить? 

Грубо відштовхує Максима у бік, кидається до мене. Не кажучи ні слова, хапає за руку. 

Тягне за собою. Ошелешена таким нападом, не знаю, як реагувати. 

- Назаре… 

- Замовкни, - відказує той, - зараз підеш зі мною. 

- Навіщо? 

- Всі питання потім. 

- Я не можу покинути роботу у кондитерській. 

- Нічого з цією забігайлівкою не станеться. Ходімо!