Розділ 48.

Уляна

Погодившись на прогулянку з Максимом, відчуваю себе спокійною. Начебто так і повинно статися. Що поруч має бути тільки цей хлопець. 

Максим подобається мені тим, що не має ніяких таємниць. Хоча які таємниці може мати хлопчак, що прийшов до мене без нічого? Та навіть якщо й має, то хіба вони мене стосуються? Захоче, розкаже. 

Десь у підсвідомості спливає те, що бачила у юнака дорогий айфон, та й кошти десь бере на життя. Того авансу, що видала, точно не вистачить на ті речі, що інколи купує… 

Знову-таки, це не моє діло. 

Чи, все ж таки, моє? Ми почали зустрічатися? Ні. Я сама сказала, що це прогулянка, а не побачення. 

Назар весь тиждень не подавав ніяких знаків. З одного боку, досада, з іншого - полегшення. Відсутність одного кавалера значно спрощує вибір на користь іншого.

Усміхаюся собі. Ніколи не думала, що буду ось так вибирати. На мене, сіру мишку, ніхто ніколи не звертав уваги. 

- Про що думаєш? - запитує Максим. 

Просто йдемо вулицею. Куди? Неважливо. 

- Про різне, - ухиляюся від прямої відповіді. 

- Ти прекрасна, - говорить Максим, - хотів сказати це, коли тільки вийшла, але втратив дар мови. 

- Дякую, - кажу, відчуваючи, як проступає рум’янець на щоках. 

- Уляно… 

Хлопець зупиняється, змусивши мене зупинитися також. 

- Ти дуже вродлива, - веде далі парубок, - коли побачив, як виходиш у тій дорогій сукні, із завитим волоссям, я не хотів тебе відпускати. Навіть подумав викрасти. Нехай би той Назар обломився. 

- Деякі фантазії краще не реалізовувати, - відказую, дивлячись на Максима. 

Що такий вродливий хлопець знайшов у такій, як я? 

- Але тепер, коли бачу тебе у цьому сарафані… Білосніжну і легку, як хмаринка, розумію, що мені пощастило більше. 

- Вам не варто мірятися, кому пощастило більше, - відказую, дивлячись на літнє небо, всіяне блідими зірками.

Звертаємося до невеликого скверу, деякий час ходимо акуратними доріжками. 

Мені так добре. Пройтися ось так, насолоджуючись нічною прохолодою після денної спеки. 

Несподівано Максим обіймає за плечі. Ще деякий час гуляємо так. Наче справжня пара… 

Потім, побачивши лаву, йдемо до неї. Сідаємо і дивимося на густі віти вишні, що росте неподалік. 

- Розкажеш свою історію, як обіцяла? Якщо це не таємниця, - говорить Максим. 

Тримаємося за руки, і зараз він сприймається таким рідним. Здається, я закохалася у цього хлопця. Треба тільки зізнатися у цьому. Собі зізнатися. 

Що я узагалі знаю про кохання? Будь-яка модель кохання, яку спостерігала, не стала для мене прикладом. Батьки одне одного не любили, зриваючись на дітях (за винятком молодшого сина, якого обожнюють), старша сестра зробила дитину і приховувала від біологічного батька. Середня стрибає з ліжка у ліжко, але при цьому розповідає, що хоче вийти заміж та любити. 

Дивно все це…

Не хочу повторити долю когось з рідних. Просто не хочу. Боюся оступитися та розкритися. 

Поглянувши на Максима, що терпляче очікує на мої подальші слова, бачу, яким теплом світяться його великі очі. Хлопець щирий зі мною, принаймні так бажаю вірити, що не обманює. 

- Наприкінці лютого, - почала розповідати, - посварилася з батьками. Я і раніше не дуже з ними ладнала, але того разу стався апогей усьому. Іронія в тому, що навіть не пригадаю тепер, у чому причина. Певне, тато причепився… я зірвалася. 

Замовкаю, тому що горло перехоплює образа. 

- Настільки погризлися тоді, що заявила, що піду з дому. Батьки відказали, що можу забиратися… тоді я пішла. 

Не стримавшись, схлипую. Від чого стає соромно. Ну чому навантажую хлопця власними проблемами? Наче у нього своїх немає… 

- Максиме, я розумію, що не подарунок. Але чому… чому вони так легко від мене відмовилися?

Максим торкається мого волосся. Від цього серце наче падає кудись униз. 

Це і є кохання? Коли всередині все солодко стискається. 

- Я пішла з дому. Взяла тільки дещо з речей та грошей. Їх було не так багато. Від гніву думала, що роблю все правильно. Тільки коли опинилася на вулиці, у холодну погоду, зрозуміла, що накоїла. 

Хлопець дивиться у вічі, потім говорить: 

- Шкода, що ми не зустрілися тоді. Я б закрив тебе від усіх негараздів. Від холоду… 

- Ти, мабуть, десь тинявся іншими містами, - усміхаюся, - але дякую. Приємно це чути. 

- Як ти потрапила до кондитерської? - питає Максим. 

- Випадковість. Я зайшла сюди, щоб трохи зігрітися. Вистачило коштів на чашку чаю. Навіть не знала, де ночуватиму. Тоді у залі було не більше двох чи трьох відвідувачів. Сиділа та мовчки пила чай. І тоді… 

Злегка усміхаюся, пригадуючи ті події.