Розділ 42.

Уляна.

Готуючи десерт дня, ловлю себе на думці, що сумую за Максимом. Разом із тим, думаю про Назара. 

Цікаво! У голові крутяться одразу два хлопці. Не вистачало ще мріяти про міні-гарем. Такого я не дозволю. 

Та й хлопці навряд чи б погодилися. Чоловіки за природою мисливці, їм часто мало однієї жінки, але терпіти поруч суперника не забажають. 

«Так думаєш, наче знаєш чоловіків? - єхидно думаю про себе, - у тебе ще жодного не було, то не уявляй того, чого немає і бути не може». 

Наступним десертом дня стане йогуртове тістечко, яке прикрашу зверху ягідкою малини. Виходить смачно та без надлишку калорій. 

Десерт неймовірний, але знову думки зосереджуються на хлопцях. Не скажу, що наявність двох потенційних кавалерів викликає внутрішнє задоволення. Я ніколи не була популярною дівчиною. Тією, що розмінює хлопців як рукавички.

Тепер, можливо, настали мої п’ятнадцять хвилин слави. Правда, не збираюся захоплюватися, тому що не бачу приводу для гордості. 

«Не впадай в ейфорію. Може, ти тут розмріялася, а вони про тебе думати забули». 

Але ж так хочеться мріяти. 

Нагадую собі про роботу і розумію, що набридло мені це. Постійна робота. Два дні тому відвідувала Володимира Денисовича. Навіть він порадив мені розважитися. 

- Привіт, Уляно, - почула позаду, від чого трохи не підстрибнула. Останній десерт, який тримала у руках, трохи не впав. 

Обертаюся і бачу Максима. Хлопець стоїть, усміхаючись. Тримає у руках букет ромашок. 

- Не думала, що прийдеш так рано, - відказую також усміхнувшись, - я ж відпустила тебе до кінця робочого дня. 

- Я вже нагулявся, - відказує той, - Уля, це…

Дивиться на мене, червоніє. Відчуваю, як і мене заливає фарба. Витріщилися одне на одного, наче два підлітка. 

- Максе, ти вже повернувся, - до нас підходить Марія, - тоді може допоможеш мені у залі? Там людей стало більше. Я стану за стійку, а ти будеш замовлення розносити. Красивий букет! Комусь дарувати збираєшся? 

- Це для тебе букет, - втручаюся, щоб позбавити Максима складного вибору. 

- Так, це тобі, - говорить хлопець, простягаючи Марії красиві квіти. 

У тієї розгоряються очі. Із захопленням приймає букет, потім цілує Максима у щоку. 

Від того поцілунку всередині щось смикається. Що це зі мною? Ревную чи що? 

- Поставлю у вазу, - говорить дівчина, - дуже вдячна тобі, Максе. 

Той киває, Марія йде у підсобку, щоб поставити квіти у воду. 

Хлопець розвертається до мене, дивиться із докором.

- Брехати недобре, Уляно.

- Про що ти? - недбало запитую, хоча прекрасно все розумію.

- Ти прекрасно знаєш, що квіти були для тебе.

- Марії вони потрібніші, - парую, відчуваючи, все ж таки, досаду.

Букет дуже красивий, мені теж хотілося отримати. Та мені достатньо квітів від Назара. Мабуть, краще не давати надії Максиму. Не можна всидіти на двох стільцях одночасно.

Ні до чого хорошого це не призведе.

Максим знову дивиться, і цього разу помічаю, що злиться.

- Яка ти вперта, Уля. Інколи стукнути тебе бажається.

- Я така… - тихо промовляю, але шатен вже пішов до зали.

Розумію, що образився. Та й нехай. Не маленький, змириться.

Знову змушую себе думати про десерти, але не судилося це зробити надовго. До кухні вбігає Дмитро і кидається в мої обійми.

Спочатку застигаю на місці, не знаю, як реагувати. Мене наче по голові вдарили. 

Що він тут робить сам? Чи він не сам? Вікторія також тут? 

- Діма, привіт, - кажу, намагаючись зняти рукавички, що забруднені борошном, - що ти тут робиш? 

Чую хлипання, хлопчик явно чимось засмучений. Піднімає оченята, говорить: 

- Уляно, той чоловік до мами прийшов. Кричить, що він мій батько. Мама кричить, щоб він забирався і що це неправда. Як мені бути? 

Зітхаю. Ну звісно! 

Так і знала, що чоловік, який є батьком Дмитра, колись з’явиться на горизонті. Не могла ж Вікторія сина з повітря зробити. 

- Підемо до мого кабінету, і все розкажеш, - кажу, проводячи рукою (чистою, бо зняла рукавичку), - щось придумаємо. 

Той киває, бачу, що готовий знову розплакатися.

Шкода малого. Сім років не знав батька, тепер той виник наче нізвідки. Хоча звинувачувати чоловіка не поспішаю. Знаю Віку. Вона також не подарунок. Тому говорити, хто винний, так одразу не можна. Точно знаю одне: страждає Дмитро. Дорослі чубляться, а діти все це зносять. Не завжди мовчки.

Перед тим, як піти з малим до кабінету, наказала Максиму та Марії не турбувати. Якось впораються без начальниці. Ми недовго. 

- Розповідай, - кажу Дмитру, який встиг злегка прийти до тями.