Розділ 39.

Із насолодою вдихаю свіже повітря. Не пригадую, коли востаннє гуляла так пізно. У школі ніколи не любила ходити на шкільні дискотеки, в університеті навчатися не довелося. Але навіть якби була студенткою, то все рівно б залишилася правильною дівчинкою. 

Працювати почала з сімнадцяти років. Після роботи ще залишався час зробити дещо по дому. Потім спати, щоб зранку знову піти на роботу. 

Тепер усе здається чимось іншим. Я гуляю в нічний час, поруч знаходиться красивий хлопець. Так! Назар може бути яким завгодно, але те, що він вродливий, — це не віднімеш. 

Такого хлопця можна покохати? Мабуть, що можна… 

- Сідай, - говорить молодий чоловік, відкриваючи дверцята. 

Повертаюся до нього і кажу, схрестивши руки на грудях:

• Назаре, я дуже вдячна за цей вечір. Але дай мені слово, що поїздка буде недовгою. Ти відвезеш мене прямо додому.
• Добре, якщо наполягаєш, - відказує Назар.

Сідаємо у машину, хлопець впевнено веде дорогий транспорт у ніч.

Київ, охоплений темнотою, зовсім інший. Не такий, як удень. Так чудово спостерігати за вогнями міста. Це заворожує, викликає захват.

Коли Назар привозить мене до будинку, повертаюся до цього і промовляю:

• Дякую тобі, Назаре. Це був чудовий вечір.

Назар мовчить кілька секунд, потім промовляє:

• Ти зараз підеш?
• Так, - коротко відказую.
• Не запросиш мене до себе? Ми б могли…

Простягає руку, проводить моїм стегном. Впевнено відштовхую нахабну долоню. 

- Назаре, не треба. Не псуй чудовий вечір та приємні враження. 

- Все ж таки, не запросиш? 

- Ні. Я погодилася піти на це побачення тому, що мій молодший брат зіпсував твою машину. Виконала обіцянку і сподіваюся, що ця справа закрита. 

Назар усміхається, у нього красива усмішка. Але не така, як у Максима. Чому я їх порівнюю? Вони різні хлопці. 

- Ти подарувала мені чудові емоції, Уля. 

- Я нічого не зробила, - парую я, але червонію. 

- Помиляєшся. Те, що ти поруч, для мене важливо. Скажи… 

Бере мою руку у свої долоні і тихо запитує:

У мене є, бодай, один шанс? На те, щоб претендувати на твою увагу. Чи зможу стати твоїм хлопцем? Оберігати тебе. Кохати. 

Закусила губу, не знаючи, що відказати. Дійсно не знаю… не розберу, які почуття зараз вирують у серці. 

- Можливо… - тільки й відказую, - час покаже. Не будемо поспішати. 

Той киває, а мене, щиро кажучи, подібна поведінка Назара вражає. Далеко не завжди він був таким терплячим та витриманим. Хочеться вірити, що дійсно змінився, став кращим. Принаймні тим, хто дослухається до інших, а не тільки до себе. 

- Я поверну діаманти, - продовжую, - сукню і туфлі пришлю поштою… 

- Уляно, - суворо перебиває молодий чоловік, - все те, що назвала, для тебе. Я подарував тобі. 

- Мені не потрібні такі дорогі подарунки. 

- Може, тоді і квіти повернеш? 

- Надішли мені рахунок, - відказую і замовкаю, бо це вже нісенітниця.

Назар заправляє мій густий локон, потім продовжує:

- Уляно, залиши це все собі. Я хочу, щоб ти це зробила. Дозволь порадувати тебе.

- Чому? - запитую, бо це питання хвилює, - Назаре, ти вродливий, успішний та багатий. Що заважає знайти модель або таку красуню, від якої перехоплює подих? Нащо тобі така проста дівчина, як я?

- Ти не думала про те, - серйозно почав Назар, - що перше кохання залишається з нами назавжди? Саме ти, Уляно, стала моїм першим коханням. Та дівчина, яку полюбив ще у школі. Якій не зумів донести власні почуття як слід.

Бере мою руку, підходить до вуст. Цілує, від чого тілом знову пробігає струм. Так хочеться повірити…

- Я піду, - тихо кажу, - ще раз дякую…

- Зачекай…

Подається до мене, цілує у вуста. Не знаходжу у собі сили і бажання відштовхнути. 

- Уляно, ти варта найкращого, - шепоче Нараз, - сьогодні я показав тобі життя, яке може стати твоїм. Це тільки початок, кохана. Тільки дай мені шанс. 

- Час покаже, - невблаганно повторюю. 

Забираю букет з трояндами та йду до парадного. Хочеться обернутися і помахати хлопцю, але не роблю цього. 

Узагалі відчуваю себе такою втомленою, що хочу тільки одного: впасти на ліжко і заснути. Але спочатку змити макіяж та зняти дорогий, красивий, але незручний одяг. Про шпильки узагалі намагаюся не згадувати. Ноги у них ниють нестерпно…

Сон настигає швидко. Засинаю, як тільки голова торкається подушки. Здається, навіть почав снитися якийсь сон, як задзвонив будильник. Пригадуючи учорашній вечір, мимохіть усміхаюся.