Розділ 38.

Назар відправляє одного зі своїх підлеглих до машини, щоб той приніс дорогоцінності. Поки його немає, демонстративно мовчить, дивлячись на стіну ресторану. 

Коли хлопчина виконує доручення, Назар дістає діаманти. 

- Встань, - наказує мені. 

Злегка зітхнувши, підводжуся зі стільця. Нагадую собі, що це тільки на один вечір. Вже треба якось змиритися. 

Молодик підходить позаду та вдягає на шию ланцюжок. Потім вкладає у мою долоню сережки. 

- Це сама вдягнеш. 

Потім починає виймати шпильки з мого волосся. Смикаюся, але змушую стояти на місці. Наче лялька… 

«Нічого. Зате сумлінно виконаю те, що винна Назару. Той відчепиться з машиною». 

Волосся починає м’яко падати на плечі. Одне пасмо, друге…

Назар бере за плечі та розвертає до себе. Оглядає і задоволено усміхається. 

- Тепер все чудово. Я задоволений. 

- Це добре, - тільки й відказую. 

Знову сідаємо за столик, дивлюся на страви, що принесли. Щось там з морепродуктами… 

Не можу зрозуміти, що діється. Аналізую почуття, і тут доходить. Не здатна почуватися вільно поруч з Назаром. Він реально як володар, якому треба коритися. Я коритися не звикла. 

Точніше, не хочу коритися. Хоча б тому, що робила це постійно. Спочатку корилася батькам, потім виконувала забаганки сестри та молодшого брата. 

Врешті-решт не витримала і пішла з дому. Добре, що зустріла Володимира Денисовича. Це була випадкова та щаслива зустріч. 

З того моменту розпочала самостійне життя, яке зовсім нелегке. Але воно варте того, щоб за нього боротися. Мені подобається бути самостійною та незалежною.

- Уляно, щось сталося? - запитує Назар. 

- Нічого такого, - відказую, - розкажи про себе. Чим займаєшся зараз? 

Назар починає розповідати, і тут є про що послухати. Коли у людини гроші, то вона здатна зробити життя цікавим. 

Назар вирішив не йти до університету, тому що вважав, що це порожня витрата часу. Натомість вирішив, що має очолювати власний ресторан. 

- Ця думка мене відвідала, коли я поїхав до Японії, - сказав той, - ти б бачила, як красиво там цвітуть сакури. 

- Можу тільки уявляти. Чи поглянути в інтернеті, - усміхнувшись, відказую, - але, Назаре, кухня у ресторані Середземноморська. Кажеш, про Японію. Але ж там суші, рамен та інше.

Одне одному не заважає, - парує хлопець, - сподобалася Японія, але надихнула саме на такий ресторан. Це не можна зрозуміти. Тільки відчути. 

- Ти правий, - відказую, знову усміхаючись. 

- Так само як і з дівчиною, - продовжує Назар, - інколи може статися: побачив і зрозумів, що це твоє. Що повинен бути разом саме з цією красунею і ніким більше. 

Знову не знаю, що сказати. Слова Назара викликають якусь солодку тривогу. Почуття, які жили колись, прокинулися. 

«Може, він став іншим? Люди змінюються. Цілком можливо, що Назар також змінився, став більш дорослим. Те, що його трохи заносить… то у всіх є недоліки». 

Вечеря проходить майже у мовчанні. В якийсь момент Назар підводиться і підходить. Простягає руку у запрошувальному жесті. 

- Подаруєш мені танець? 

- Подарую, - відказую, подаючи руку вродливому брюнету.

Стаємо у центрі залу, звідки прибрали столики. Навіть незвично, як Назар вишколив персонал. Мене Максим та Марія не слухаються з такою чіткістю. 

Відчуваю, як руки Назара обіймають за талію. Тілом проходить судома, стискається від незрозумілої солодкості. Наче струмінь пробиває. 

Хлопець робить жест музикантам, і ті грають красиву мелодію, яка проникає у саму душу. Назар починає вести, я повторюю його рухи. Здається, що знаходимося не у ресторані, а десь серед природи, над нами розкинулося зоряне небо. 

- Тобі подобається вечір? - питає хлопець. 

- Дуже, - щиро відповідаю, - дякую тобі. 

- Я радий, що твій небіж зіпсував мені машину. Це було того варте. 

- То був не він… 

- Без різниці. Головне, що ти не відмовила.

Подається вперед та цілує. Глибоко та пристрасно, змушуючи згадати ті кілька поцілунків, що сталися у нас ще за шкільні роки.

Охоплює ейфорія, але разом з тим відчуття незручності. Спалахує образ Максима. Здається, що стоїть у дверях ресторану та дивиться із докором.

Мовляв, ти ж нещодавно зі мною цілувалася. І вже вішаєшся на шию іншому.

«Яка йому різниця? Я ж не дівчина Максима».

Але неприємний осад залишається. Незадоволення собою.

Змушую себе не відсторонитися від Назара. Нагадую, що це все на один вечір. Потім повернуся до звичного життя. До Максима та Марії.

Дочекаємося повернення Володимира Денисовича. Стане все трошки простіше…