Розділ 37.

Стоїмо так деякий час. Цікаво, що сталося б, якби сюди увійшла Марія? Або Назар завітав за мною. Він, до речі, дійсно скоро прибуде. Сказав, що приїде прямо до кондитерської. 

- Неймовірні парфуми у тебе, - шепоче Максим, - хочу зануритися у твоє волосся. 

- Відпусти, - тихо наказую. 

Молодий чоловік виконує те, що я сказала, я відступаю на крок. 

- Максе, краще не треба. Я йду на побачення з іншим. Ти подобаєшся Марії. 

Хлопець усміхається, і це викликає почуття ностальгії. Так усміхався, коли ми познайомилися. У нього чарівна усмішка. Ні в кого іншого такої немає. 

- Марія чудова дівчина, - говорить той, - але я ставлюся до неї, як до молодшої сестри. 

- Ясно. Закинув у френдзону. Таке образливе не тільки для хлопців, але й для дівчат. 

Максим нічого не відповідає, я виходжу з кабінету. Марії не видно, простую до виходу. Як тільки виходжу, бачу машину Назара.

Привіт, красуне, - підморгує мажор, - зачекався тебе. 

- Привіт, - відказую, - я не затрималася… 

Не договорюю, як Назар виймає з машини неймовірний букет червоних троянд. Вони настільки прекрасні, що дух перехоплює. 

Це вже якийсь сон. Не може реальність бути такою. Моя реальність не може бути такою. 

- Назаре, ти що… навіщо, - починаю лепетати, не знаючи, що ще додати. 

- Для того, щоб показати тобі справжнє життя, - відказує Назар, - те життя, яким живу я. Яке може стати твоїм. 

Боковим зором помічаю Максима, що вийшов винести сміття. Хлопець пильно дивиться на нас з Назаром. Це також помічає Назар, на обличчі якого спалахує самозакохана усмішка. 

- Бери букет та подякуй мені, - відказує молодий чоловік. 

Практично тицяє квіти у руки, далі обіймає за талію та притягує до себе. Не встигаю зреагувати, як цілує у вуста.

Потім хапає за руку і тягне до машини. Не встигаю поглянути у бік Максима. Але то й на краще. Не хочу бачити докір… хоча що я такого зробила? Пішла на побачення, а моєму підлеглому це не подобається? 

Деякий час їдемо мовчки, потім Назар говорить: 

- Якщо цей жебрак тобі надокучає, то можу владнати справу. 

- Він не жебрак, - відказую, дивлячись перед собою, - Назаре, дякую за букет, за сукню та інше, але це все зайве… 

- Я серйозно, Уля. Якщо тобі потрібен персонал, то я знайду. Офіціантів з досвідом, тих, що будуть виконувати роботу найкращим чином. 

- Дякую, але платити таким робітникам не зумію. 

- За це не переймайся. 

- Кому за це перейматися, як не мені?

Все це нагадує якийсь спектакль. Красивий та багатий хлопець підібрав бідну дівчину. За цим спостерігає інший прихильник. Тепер дівчина та багатій їдуть у дорогій машині, назустріч пригодам. Хлопець обіцяє покласти все до її ніг, якщо та надасть йому шанс. От що далі? Зазвичай я вимикала фільм чи закривала книгу на такому моменті.

Ніколи не любила подібних сюжетів, але тепер мимохіть стала сама героїнею такого роману.

- Зараз завернемо до мого ресторану, а потім поїдемо кататися, - говорить Назар.

- Добре. Сьогодні ти господар становища, - відказую, усміхнувшись.

- Я завжди такий, - категорично промовляє брюнет, - звик до того, щоб завжди вести. Всі лідерські якості маю.

Ледве стримую язика, щоб не ляпнути: «якби не багаті батьки, де б ти був?»

Ну от реально! Назар все у житті отримав на рівному місці. Не кажу, що це погано. Але інколи варто про це згадати і не поводитися настільки зухвало. Хоча не мені його вчити. 

Назар зупиняється біля ресторану. Виходжу з машини і дивлюся на двері, на яких вже написано «Зачинено». 

- Хіба заклад ще працює? 

- Для нас працюватиме, - відказує хлопець, - вашу руку, леді. 

Сміюся і подаю руку Назару. Все це звучить так мило, що не здатна стриматися. У душі прокидаються почуття, які колись палахкотіли до цього вродливого молодика. Я ж тоді була дівчиськом. Зараз трохи старша, але… 

Все так само прагну кохання. Скільки б не прикидалася, не казала, що мені це не потрібно… 

Потрібно. Кожна людина хоче відчувати, що її люблять. Кохати у відповідь.

Заходимо до ресторану, зала якого занурена у напівморок. Закриваю рота долонею, бо все виглядає неймовірно прекрасно. На столиках горять свічки, також стоять двоє хлопців зі скрипками. Як тільки підходимо до столика, вони починають грати. Мелодія ллється, наче струмочок, викликаючи у мене усмішку.

- Подобається? - запитує Назар.

Дивлюся на нього. Хлопець такий красивий у напівмороці, серед таємничої атмосфери.

 - Дуже подобається, - відказую, - дякую тобі.

 - Сідай. Зараз принесуть страви.

Коли замовлення приносять, я запитую:

- Назаре, навіщо все це? Адже це я винна тобі. Було зіпсовано твою машину…

- Ти не думала про те, що подобаєшся мені? - перебиває мажор, - що я просто хочу радувати ту, яка мені не байдужа.

Усміхаюся і не знаю, що відказати. У такі моменти впадаю у ступор. Хоча не пригадую, коли узагалі були такі моменти у житті.

- Чому ти не вдягнула діаманти? - несподівано запитує Назар, - чому волосся не вільне? Здається, я казав тобі, щоб все виглядало саме так?

- Просто подумала…

- Даремно, - перебиває Назар, - Уляно, думати не завжди доречно. Інколи варто робити так, як кажуть. Принаймні, якщо це кажу я. Де діаманти? 

- Залишила у машині. Хотіла непомітно повернути… 

- Дідько! - Назар злиться. Здається, готовий гупнути кулаком по столу, - Уляно, чому до тебе не доходить з першого разу? 

Завмираю на місці, думаючи, як би не викликати більший гнів у повелителя. Ліміт спокійної поведінки вичерпано.