Розділ 36.

Наступний день видався менш метушливим, навіть спокійним, що не часто трапляється. Все ж таки, інколи дивуюся: як встигаю та витримую цілий день проводити на ногах? І це не враховуючи того, що після закриття кондитерської ще потрібно прибрати та підготувати на завтра все необхідне.

Хоча маю зазначити, що з того моменту, як у закладі почав працювати Максим, справи пішли простіше. Енергійний хлопець взяв на себе частину відповідальності та й узагалі здатен, здається, бути в кількох місцях одночасно.

Коли виходжу в зал, якраз заходить незнайомий хлопчина. Одразу розумію, що він не клієнт, хоча б тому, що на роботі. Про це свідчить кур’єрська форма.

- Вітаю, - усміхається та підходить до мене, - ви Уляна? Сказали, що маю це віддати вродливій шатенці.

- Скажете… - зніяковівши, відказую.

Не звикла до компліментів по життю. Одразу нагадую собі, що то робота хлопця — говорити красиві слова клієнткам. Але все рівно приємно. 

- Тримайте. Ще розпишіться, - чоловік простягає аркуш паперу, де я розписуюся за те, що отримала замовлення. 

- Заждіть, я чайові… 

- Не потрібно, - відказує молодик, - замовник наказав ні в якому разі не брати з вас чайових. Заплатив за це. 

Хлопчина підморгує та швидко йде, а я стою з коробкою та пакетом посеред зали. 

«Годі тут стовбчити. Йди до кабінету і поглянь, що там». 

Підкоряючись внутрішньому наказу, швидко опиняюся у приватному приміщенні. Відкриваю пакет і витягую звідти сукню. 

Красива. Це навіть скромно сказано. Розкішна. Ось більш підходяще слово. Вперше бачу у реальності таке неймовірне плаття.

Оригінальний колір. Здається, бірюзовий. 

З коробки дістаю пару вишуканих туфель на шпильці. Виглядають неймовірно, але як у них ходити? Сподіваюся, ноги собі не зламаю. 

Прокидається азарт і бажання вдягнути все це скоріше, зробити високу зачіску та нафарбуватися. 

Побути красивою. Дозволити собі це хоча б на вечір. 

Коли день добігає кінця, кажу Марії та Максиму, щоб ті самі прибрали. Мовляв, у мене справи. 

Марія, підморгнувши, запитує: 

- Амурні справи, начальнице? 

- Ні… скоріше виплата боргу, - відповідаю і запинаюся, помітивши, як дивиться на мене Максим.

Хлопець явно докоряє. Але навіть не це дивує. Дивує те, що я так реагую. 

Навіть якщо йду на побачення з Назаром, чому це так хвилює Максима? 

Кивнувши підлеглим, йду до кабінету. З пакету, де схована сукня, витягаю ще пару панчіх. Якого… 

Ніколи не любила носити панчохи. Знаю, що це красиво, але у мене асоціюється з чимось… легковажним чи що? 

Я так розумію, що вдягнути доведеться. Якщо Назар прислав мені панчохи, отже, хоче, щоб я їх вдягнула. Так завжди було…

Вдягнувши все як слід, волосся вкладаю у високу зачіску. Але тут згадую, що Назар наказав вільно розпустити волосся. На мить рука завмирає, але потім продовжую маніпуляції. 

Хочу зробити високу зачіску, невже Назар виявиться проти? 

Так! Я хочу йому сподобатися. Хоча б тому, що це нормальне бажання жінки, яка йде на побачення. Навіть якщо це побачення з примусу. 

Дивлюся на себе у невелике дзеркало. Оглядаю, чи не впустила бодай яку деталь. 

- Ну як? - запитую сама себе. 

- Ти прекрасна, - почулося позаду. 

Від несподіванки підскочила. Потім обертаюся. Бачу Максима. Не знаю, що відчуваю при вигляді міцної постави хлопця: роздратування чи радість. 

- Максе, ти що тут робиш? 

- Тобою милуюся, - просто відказує парубок.

Не знаю, що відказати. Розгубилася. Цей хлопець мене у фарбу вганяє. 

- Тут ще щось, - говорить молодий чоловік, дістаючи з пакету невелику коробку. 

- Не помітила, - тихо кажу, беручи до рук. 

Відкриваю і бачу сережки та ланцюжок з кулоном у вигляді літери «У». Все це блищить у штучному світлі, наче маленькі зорі. 

- Красива біжутерія, - кажу, розглядаючи прикраси. 

- Це діаманти, - говорить Максим. 

Вражено дивлюся на хлопця, потім знову на прикраси. 

- Ти певен? 

- Так, - коротко відказує той. 

- Невже… я їх бачу вперше у житті. Звідки ж знати, як вони виглядають? 

Знову дивлюся на дорогоцінне каміння, потім рішуче закриваю коробку.

- Я це не вдягну. Занадто дорого. Не може працівниця кондитерської носити таку красу. Поверну Назару при зустрічі. 

- Ти все ж таки підеш? - запитує Максим. 

- Я обіцяла, - відповідаю і знову червонію, - Максе, ти знаєш обставини. Через вибрики Саші треба сходити на побачення. Але ти не думай, нічого такого не буде…