Розділ 35.

Готова заприсягнутися, що відчула страх. Наче чоловік застукав з коханцем. Вже готова пролепетати щось на кшталт «ти не так зрозумів», але… 

Та чого маю виправдовуватися перед кимось? Хто ці хлопці для мене? Точно не законні чоловіки. Ну, той до біса! 

- Максиме, щось сталося у кондитерській? 

- Там все добре, - говорить Максим, - бачу, що тут негаразди. 

- Чому ти так вирішив? - гмикає Назар, - все добре! Принаймні було добре, доки ти не заявився. 

Підходить та обіймає за талію, притискає до себе.

- Назаре, забери руки, - холодно наказую. 

- Чого б це? Ти щойно погодилася піти зі мною на побачення. Так і до того, щоб почати зустрічатися, недовго. 

- Не піде вона з тобою на побачення, - блакитні очі Максима спалахують злістю, - забери від Уляни руки, інакше я їх тобі зламаю. Тоді не зможеш себе задовольняти. 

- Ти, певне, так себе і задовольняєш, - огризається Назар, - бо дівки жебракам не дають. 

- Я тобі ці слова запхну зараз… 

Максим, не договоривши, рушає до Назара. Той відсторонює та йде назустріч. 

Кулаки в обох стиснуті, нагадують двох півнів, що готові кинутися одне на одного. Та у мене немає настрою все це споглядати. 

- Хлопці, припиняйте, - кажу, але ті наче не чують. 

Ігнорують! Тому що я жінка. Звісно, чоловіче его потішити важливіше. 

- Годі! - стаю між ними, добре, що відстань дозволяє, - Максиме, вертайся до роботи. Назаре, ми про все домовилися! Цього досить.

Молоді люди продовжують пропалювати суперника поглядом. Несподівано Назар усміхається. Впізнаю цю урочисту посмішку. Так ставалося щоразу, коли хлопець знав, що перевага на його боці. 

- Добре, крихітко. Як скажеш. Розумію, що боїшся за цього шмаркача. Ще покалічу ненароком. До завтра, мила. 

Йде геть, сідає до машини та їде. 

Я вже не рада, що вплуталася у все це. Найгірше те, що Максим дізнався. Приховати, все рівно, не має можливості. Та й що поганого зробила? 

- Уляно, що це все означає? - різко запитує Максим, взявши за руку, - ти вразила мене. Не у кращому сенсі. 

- Ти про що? - неохоче запитую, думаючи, чи варто висмикнути руку чи залишити як є. 

- Уля, я виходжу надвір і бачу, що ти готова поцілуватися з цим мажором? 

- Що з того? 

Максим відпускає та відходить на крок.

Те, що нещодавно ти зі мною цілувалася, тепер готова Назару на шию вішатися. Знаєш, як таких дівчат називають? Слово є негарне. Не вірю, що його можна застосувати до тебе. Тепер вже я беру Максима за руку. Чую у голосі хлопця ревнощі. Не розумію, навіщо ревнувати? Хто я для нього, а він для мене? 

«Ти б хотіла назвати його своїм хлопцем, - приходить усвідомлення, - але ні. Без особистого життя труднощів вистачає». 

- Максе, я йду завтра на побачення з Назаром, - випалюю, наче хочу якомога швидше зізнатися. 

- Нащо? Він тобі подобається?

- Не знаю. Знаю інше. Йти на побачення з Назаром не хочу. Вибору не маю. Дмитро зіпсував йому машину. У мене немає коштів на те, щоб сплатити за нанесення пошкоджень.

- Вирішила сплатити собою? - голос Максима звучить суворо.

Навіть дивно чути від молодого хлопця подібне. Ну просто суддя-мораліст, що доглядає за тим, щоб дівчата до весілля не втрачали цноту. Яку я, наразі, точно втрачати не збираюся.

- Назар пообіцяв поводитися пристойно, - парую, щоб заспокоїти в першу чергу себе.

- Ти йому віриш?

- Вибору не маю. Максе, ходімо до закладу. Зачиняємося і йдемо додому. Ми всі втомилися.

- Зачекай, - шатен знову хапає за руку, - я заплачу Назару.

- У тебе немає таких коштів.

- Знайду, - палко говорить парубок.

Розвертаюся до чоловіка. Що він постійно говорить! Де у нього гроші?

Хочу запитати, але подумки махаю рукою. З мене годі на сьогодні.

- Максе, пішли до кондитерської.

- То ти хочеш піти на побачення з Назаром?

- Відвали!

Це, певне, прозвучало трохи більше категорично, ніж я сподівалася. Максим ображено замовк, а я просто рада, що настала тиша. 

Зараз хочу прояснити одну ситуацію. Швидко йду до зали і бачу хлопців, яких скоро мають забрати дорослі. 

Підходжу до Дмитра і напряму запитую: 

- Діма, це ж не ти розмалював машину? 

Навіть не запитую, а стверджую. Хлопець відволікається від телефону та дивиться на мене. Потім відводить погляд. 

- Це я зробив. 

- На тебе це не схоже. Саша, ти що скажеш?

Олександр дивиться на мене і, знизавши плечима, знову «залипає» у телефон.