Розділ 33.

Помітивши, що Назар спостерігає за моєю реакцією, я ще більше розлютилася. Чекає, коли я вибухну? Нехай чекає далі. 

- Назаре, забери гроші, які мені не належать, - промовляю, наскільки можу спокійно, - ти повинен заплатити тільки за замовлення. 

- Наскільки відомо, клієнт має право залишити чайові. Мені хочеться порадувати тебе, Уля. 

Голос звучить нетипово м’яко, що змушує мене дещо охолонути. Колись у школі Назар також називав Улею, мені це подобалося. 

- Візьми, - говорить Назар, - зроби мені послугу. Знаю, що тобі потрібні додаткові гроші. 

- Звідки знаєш… - нехотя відказую. 

- Відчуваю. Я завжди мав здатність відчувати твої емоції, - усміхається молодий чоловік. 

Усміхаюся у відповідь, після чого кажу:

- Добре. Дякую за щедрі чайові. Завжди ласкаво просимо до нашого закладу. 

- Ще одне, - продовжує чоловік, - Уляно, я прийшов з особистою справою до тебе. Сядь. 

Це знову викликає роздратування. Та чого йому треба? Наче ж все вже обговорили. То якого… 

Проте сідаю. Знаю, що Назар не відчепиться, доки не досягне своєї мети. 

Помітила це ще зі школи. Коли у хлопця виникала охота навчатися, то він за якийсь тиждень ставав найкращим. Проте подібне траплялося рідко. Зазвичай хлопець просто забивав на процес навчання. 

- Уля, я хочу запросити тебе на побачення, - говорить мажор, - з того моменту, як побачив тебе… зрозумів, що все ще кохаю. 

Завмираю від такої заяви. Назар серйозно? У школі чула від нього тільки «мала, прикольно виглядаєш» чи «вдягни спідницю коротше». 

Я не була популярною дівчиною. Про мене згадували тільки коли хотіли списати. Назар звернув на мене увагу тільки тому, що виявився єдиною дівчиною, яка не помічала красеня. Хто здатен пробачити подібне?

- Ти кохав мене? - тихо запитую, не в змозі одразу встати та піти. 

- Як думаєш? Ти розбила мені серце, відмовившись зустрічатися. Зараз чудова нагода все виправити, спробувати ще раз. 

Не знаю, що сказати, відчуваю себе розгубленою. Прислухаюся до власних відчуттів і розумію, що не дуже довіряю Назару. 

Не хочу йти з ним на побачення. 

- То як, красуне? - палко запитує Назар, - зробиш мене щасливим? 

- Назаре, дякую, - відказую, - але іншим разом. Це несподівано, і мені потрібно подумати. 

- Тобто ні? - голос Назара звучить з обуренням, яке мені добре знайоме. 

- Ні. Принаймні зараз, - відповідаю, - вибач, але мені потрібно повертатися до роботи. Зачинення кондитерської не означає кінець зміни для мене. 

Вродливе обличчя хлопця блідне, наче той проковтнув щось дуже гірке. Або кисле. Чи все разом… 

- Дурепа тупа, - гримає чоловік, встаючи зі стільця, - ще пошкодуєш про це.

«Ще пошкодуєш». Знайомі слова. Почула їх тоді у старшій школі, коли відмовила першому красеню. За яким дівчата бігають, а якась дурепа відмовила. Так, я знову дурепа. 

Не встигаю нічого сказати, як хлопець йде. Сказати, що засмучена? Трошки. Здивована? Анітрохи. 

- Уляно, він тобі нічого не наговорив зайвого? - запитує Максим, як тільки вертаюся на кухню. 

- Залишив тисячу гривень на чай, - відказую, показавши купюру, наче якусь оригінальну знахідку. 

- Краще б він ними вдавився, - різко говорить помічник. 

Знизую плечима, сама не знаючи, що це означає. Згодна чи ні?

Кондитерська зачинилася, але ще ціла година роботи. Потрібно прибрати посуд, помити підлогу та багато чого іншого. Коли займаюся цим, то перетинаюся з Марією. Дівчина дивиться на мене трохи не із злістю. Що сталося? Нещодавно була зарплата, то чого вона надулася? 

- Бачу, ти популярна, Уля, - говорить вона, - двох хлопців з розуму звела. 

- Забирай собі, - втомленим голосом відповідаю, беручись за швабру. 

- Мене цікавить тільки один, - промовляє Марія, - Уляно, ти ж знаєш, що Максим мені подобається. Все рівно пішла з ним на побачення? 

- Це була дружня зустріч, - відповідаю, вирішивши не розповідати про ті поцілунки, що сталися між нами. Сама не здатна до кінця пригадати, як і що сталося. Пристрасні дотики, що горять на вустах досі.

Але то ж була помилка. Я випила зайвого, бо засмутилася від зустрічі з Назаром. Максим підвернувся. Виходить, я його використала? Краще думати так…

- Дружня? Я не маленька. Уляно, ти моя начальниця, і я тобі вдячна за все, що зробила для мене. Проте не сподівалася, що вчиниш так зі мною. Облиш Максима.

Не встигаю відповісти, як Марія розвертається та йде геть. Я сама винна. Поставила підлеглу як свою подружку. Яка до біса подружка? Узагалі буває справжня дружба?

Невеличкий конфлікт з Марією змушує зітхнути. Коли у моєму житті буде стабільність? Так хочеться, щоб Володимир Денисович повернувся з лікарні. Тоді я б дійсно знаходила час для себе та могла побігти на побачення.