Розділ 32.

Тато пішов через сорок хвилин, з’ївши вершкове тістечко і не заплативши. Та мені не шкода, це рідна людина. Хотілося б, правда, щоб на прощання хоча б обійняв. 

- Прекрасно, - говорить Саша, - мені тепер сидіти тут цілий день, - літо на дворі, а я наче під замком. 

- Може, принести ще якийсь десерт? 

- Ще чого! - обурюється хлопець, - я спортом займаюся. Мені не можна багато солодкого. Могла б знати про це. 

- Приятелю, ти багато говориш, - втручається Максим, - це твоя старша сестра. 

- Що з того? Жінка має знати своє місце. Тато постійно так говорить. У нього розуму побільше буде, - грубувато відповідає Саша. 

- Слухай ти… - починає Максим, але я беру його за лікоть і відводжу вбік. 

- Максе, не потрібно. Ще півдня працювати, а мені не бажається зайвих конфліктів. 

- Як знаєш, - неохоче погоджується Максим. 

- Піду на кухню. Треба робити торт на замовлення. Приглянеш за ними?

Максим киває та усміхається. Подобається, коли він так робить. У нього усмішка якась особлива. Від неї на душі стає тепліше. 

Наступні кілька годин мене не турбують. Займаюся тим, що прикрашаю весільний торт. Результатом задоволена, відходжу на відстань і милуюся результатом. Тепер можна піти до зали та обслуговувати клієнтів. Зараз година пік, Максиму та Марії складно буде впоратися самим. 

Настрій покращився, тому я готова до виконання нових звершень. Вдягаю інший фартух та виходжу до зали. Людей багато.

Підходжу до хлопця, що зосереджено розглядає меню, закривши обличчя ним. 

- Щось вже вибрали? - привітно запитую, готуючись записати замовлення. 

- Так. Тебе вибрав, - говорить чоловік, відкриваючи обличчя. 

Трохи не падаю, зрозумівши, що переді мною Назар. Що він тут робить? 

Настільки вражена, що ставлю це питання вголос. 

На що хлопець кривить вуста у посмішці. 

- Цікаво… хіба це не кондитерська? Думав, що до такого закладу може прийти хто завгодно. 

- Звісно, - виправляюся, - ти випадково сюди заглянув? 

- Я прийшов сюди навмисне, - холодно відказує Назар, - дізнатися, де ти працюєш, не так складно. Хоча допомогла випадковість. Один з моїх приятелів завітав у цю забігайлівку і помітив тебе. 

- Що будеш замовляти? 

Не впевнена, що рада побачити Назара тут. Одним тільки виглядом показує, що зневажає тут усе. Мовляв, все занадто просто для Його Величності.

Та з іншого боку, яка мені різниця? Зайшов, то нехай. «Десертна мрія» рада всім гостям. 

- Принеси торт «Панчо» та заварну каву. Ще хочу «Асорті». Це, до речі, що? 

- Суміш цукерок. З різними смаками. 

- Принеси. І не смій перекидати відповідальність на іншого офіціанта. Був тут один невдаха. Той самий, що мав дурість припхатися до мого ресторану. То заклад для солідних людей. 

Доводиться зціпити зуби, щоб стримати емоції. Така поведінка з боку Назара і стала причиною того, що ми не почали зустрічатися. Не могла я бути разом з людиною, яка так ставиться до інших. Тільки тому, що у нього є гроші. 

Коли приношу замовлення та ставлю, Назар говорить:

- Тобі личить форма офіціантки. Рольові ігри можна такі влаштувати…

- Назаре, припини, - не стримуюся, - звісно, ти клієнт, але особисті кордони не переходь.

- Тому невдасі можна? Не забув, як лапав тебе біля ресторану?

- Назаре…

- Якісь проблеми? - біля нас матеріалізується Максим.

- Ніяких проблем. Макс, ходімо, - беру парубка за плечі і трохи не відштовхую від столика.

Коли відходимо, Максим намагається заперечити, але поглядом наказую нічого більше не казати. Не вистачало ще, щоб бійку тут влаштували.

Помітила, як ці двоє дивилися одне на одного. Наче півні, що готові зчепитися.

Продовжую обслуговувати клієнтів і помічаю, як до столика Назара підсіли Саша та Дмитро. Мені це не подобається. Точно не знаю, але відчуваю, що присутність дітей чоловіка тільки дратуватиме.

Немає можливості підійти і випровадити брата та племінника. Марія і Максим також з ніг збиваються, щоб всім принести замовлення. 

Коли дивлюся знову на Назара, бачу, що він вже сам. Це приносить якусь полегкість. Ще не знаю, що пригоди на цей вечір тільки починаються. 

Кондитерська зачиняється о дев’ятій. За двадцять хвилин до зачинення людей стає помітно менше. На подив, Назар все ще у закладі. Помітивши, що кличе, підходжу. Чоловік розплачується за замовлення. Беру гроші і, крім оплати за солодощі і каву, бачу купюру у тисячу гривень. 

- Назаре, це… 

- Чайові, - говорить той, - хочу поговорити з тобою, тому і поклав на тацю те, що однозначно зацікавить. 

Від сказаного спалахує обличчя, руки стискаються у кулаки. Хочеться дати у ніс тому, хто ніколи не слідкує за словами.