Розділ 30.

Руки Максима обіймають мою талію. Шепоче:

• Ти така тоненька. Тендітна дівчина, що цілодобово працює… це ж неправильно.
• Зараз не працюю, - відказую, перш ніж наші губи знову зливаються.

Поцілунки шалені, я ніколи так не цілувалася. Кілька поцілунків було у школі з Назаром. Та я так і не зуміла переступити через себе. На тих поцілунках все і завершилося.

• Ти кохаєш його? - тихо запитує Максим, - Уляно, я не хочу, щоб той мажор біля тебе вештався.
• Він і не буде, - відказую, продовжуючи трохи не виснути на міцній постаті юнака, - Назар ні за ким не бігає. За ним бігають. Я ж не збираюся…

Знову поцілунок, що діє наче чарівне зілля. Відчуваю, як на очі навертаються сльози.

• Не хочу більше бачити його, - прошепотіла, міцніше обіймаючи того, хто зараз знаходиться поруч.
• Не хвилюйся за це, - говорить Максим, - ти більше не станеш нічого тягнути сама. Я стану твоїм захисником.

Прохолодне повітря змушує прийти до тями, протверезіти. Все ж таки, я забагато дозволила собі цього вечора. 

Впевнено відсторонюю від себе хлопця. Перехопивши здивований погляд, відводжу свій власний. 

- Максе, годі… нагулялися ми з тобою. Вже через кілька годин працювати. Йди до кондитерської. Запасний ключ знаєш де. 

- Спочатку проведу тебе. 

- Максе… 

- Уляно, не сперечайся, - говорить Максим, - мені спокійніше стане, якщо ти опинишся вдома. У безпеці. 

Не стану сперечатися, коли так. Хоче провести, то нехай… я не змушую. 

Та коли Максим намагається взяти за руку, рішуче забираю. 

Не хочу. Просто не хочу. Настрій зіпсований, і навіть палкі поцілунки не допомогли покращити.

Коли вже так, то саме вони змушують ще більше впасти духом. Через власну неконтрольованість. Невміння тримати емоції на потрібному рівні. 

Я збудилася поруч із Максимом? Якщо так, то краще йти геть. І так вже накоїла стільки такого, про що стану шкодувати… 

- Уля, все добре? - запитує Максим. 

- Так, - відповідаю, не дивлячись на молодого чоловіка, - дякую тобі за чудовий вечір. 

- Не такий вже він був і чудовий, - заперечує хлопець. 

- Ти також помітив? - усміхаюся, несподівано зрозумівши, наскільки втомилася. 

Вже підійшли до будинку. Хочеться якомога скоріше опинитися у ліжку та вимкнутися на кілька годин. Потім забутися у роботі. Виготовлення десертів саме те, що допомагає відволіктися від особистих переживань. 

- Уляно, - знову звертається Максим, - мені шкода, що так сталося. Якби знав, то ніколи б не вибрав саме цей ресторан. Про нього були гарні відгуки, я полюбляю середземноморську кухню. Дійсно хотів тебе порадувати.

Повертаюся до нього, беру за обидві руки. 

- Максе, ти порадував мене, - відказую усміхнувшись, - ціную все те, що зробив для мене. Та наразі все, що потрібно, так це лягти спати. Тому бувай. 

Обіймаю хлопчину. Знав би Максим, наскільки це складно для мене. Не люблю обіймів та всіх цих манірних проявів симпатії. Для хлопця готова зробити виключення. 

- Додому не запросиш? - несподівано запитує молодик. 

Відсторонююся, пильно вдивляючись у вічі супутнику. Наче ж розумний хлопець, а запитує таку маячню. 

- Ні, - сухо відказую, - запам’ятай це наперед, якщо надумаєш ще про таке запитувати. Тепер забери руки. 

Максим відступає, зникає тепло його рук. Відчуваю якесь розчарування, але змушую себе не реагувати. Сама сказала йому відійти. Послухався, за що вдячна. 

- Уля, я не мав на увазі нічого поганого, - ніяковіє хлопець, - якщо ти подумала… 

- Добраніч, Максиме, - відказую, тим самим перериваючи його мову.

Привітно усміхаюся хлопцеві, розвертаюся та йду до парадного. Хвилююся за нього, як добереться, але змушую себе заспокоїтися. 

Він чоловік, розбереться. Варто думати про власні проблеми. 

Про тістечка, які подаватиму завтра (чи вже сьогодні) клієнтам. 

Спати лягаю вкрай втомлена і засмучена. Не здатна зрозуміти, у чому криється головна причина. 

Це не вперше. Ще з середньої школи часто засинала у сльозах, які ніхто не бачив і ніхто про них не знав. 

Засинаючи, думаю про Максима, потім про Назара. Ці двоє настирливо лізуть у голову, заполоняючи думки, не даючи спокою. 

Вранці трохи не проспала.

Збираюся поспіхом. Навіть хочеться піти на роботу без макіяжу. Але ні, не можна. Постійно контактую з людьми. Не потрібно їм дивитися на мою ненафарбовану мармизу. До того ж майже безсонна ніч точно не додає краси. Коли приходжу до кондитерської, Максим та Марія вже чекають. До відкриття залишається десять хвилин. Це якась маячня! Ніколи не дозволяла собі подібного. Ніколи не намагалася влаштувати особисте життя. Робота понад усе, а кохання тільки заважає.