Розділ 26.

- Максе, - тихо кажу, - треба йти працювати. Вирішимо це потім…

- Вирішимо це зараз, - парує хлопець, - Уля, ти винна мені побачення. Воно зірвалося через тебе. Точніше, через твою доброту до родичів.

Відкриваю рота, щоб заперечити, але Максим робить жест, щоб мовчала.

- Це чудово, що так любиш своїх. Але я також заслуговую на увагу з твого боку. Цього разу запрошую не на каву, а до ресторану. Як дивишся на це?

- Де ти гроші на ресторан візьмеш? - не стримуюся, - ти ж ще навіть зарплатню не отримав.

- Я повернув свою банківську карту, - говорить Максим, - до речі, документи також відновив. Чим не привід відсвяткувати? То як? Не змушуй благати.

- Що ти… не треба цього.

Хочу запитати про Марію. Як вона відреагує на те, що підемо до ресторану? Та якось не наважуюся спитати. Максим запрошує, отже, знає, що може це зробити.

- Добре, - відказую і намагаюся надати голосу іронії, - заради того, щоб ти відпустив працювати, згодна практично на все. 

Вродливий шатен тягнеться до мене, а я завмираю. Він мене поцілує? Ось так просто? Прямо у вуста? 

Максим цілує у щоку. Це викликає суміш розчарування і захоплення. Потім відступає та, усміхнувшись наостанок, йде до зали. Звідти вже долинає обурений голос Марії, де ми вештаємося. Мовляв, тендітна дівчина не повинна сама з усім справлятися. 

Сховавши речі, також йду до зали. Вже насувається вечір, покупців стане більше, тому байдикувати наразі не вийде. 

Намагаюся думати про роботу, але думки постійно повертаються до того, що сказав Максим. Те, що він зробив… 

Хоча що він зробив? Поцілував у щоку? Що тут особливого? Мені двадцять один рік, а я млію від того, що юнак цьомкнув у щічку?

Невже не жартував про те, що підемо до ресторану? Тобто, він пригощає? Але з яких коштів оплатить замовлення? Чи я повинна оплатити те, що замовлю? 

Вирішую взяти гроші на всякий випадок. Ніколи не любила бути винною комусь. 

Зміна завершується, настає час закривати кондитерську. За десять хвилин до цього Максим заходить і говорить: 

- Уля, я чекаю на тебе біля порогу. 

- Марія… - починаю і червонію, як варений буряк. 

Ну як можу піти на побачення з хлопцем, який подобається моїй офіціантці? Яка до того ж ще й моя приятелька.

Та й відмовитися не здатна. Я хочу піти з Максимом до ресторану. Хоча б тому, що винна перед ним. Вже зірвався один похід на каву, то невже «обламаю» знову? Тоді у Соломії виникли проблеми, я підтримала. Зараз яке виправдання? 

Перехопивши мій погляд, хлопець говорить: 

- Марія пішла вже. Я сказав, що впораємося самі. Тому не хвилюйся. 

Тільки зараз розумію, що не прибрана для ресторану. Ну як піду у джинсах та кофтинці, що узагалі не підходять для такої урочистої події? 

- Максе, але я не у сукні, - кажу, знову червоніючи. 

- Хочеш перевдягнутися? - напряму запитує хлопець, - я проведу тебе додому і почекаю. Підходить? 

- Підходить, - відказую, не в силах стримати усмішку, - у тебе є костюм? 

- Немає. Я буду у джинсах та футболці. Хлопці менше заморочуються з цього приводу. Ну що? Ходімо, леді. 

Тихо сміюся, почувши таке звернення. Давно не було так легко і просто. Виникає враження, що знаю Максима довгі роки. Що він давно вже є для мене кимось важливим.

Виходжу з парадного, намагаючись не обсмикати сукню у черговий раз. Здається, що спідниця задереться і покаже усім мою п’яту точку. Все через те, що не звикла носити подібне. 

Коротка сукня темно-синього кольору і підбори, високі підбори. Вечірній макіяж (коли востаннє робила подібне)? Волосся у дрібних кучерях. 

За останнє соромно, бо витратила сорок хвилин. Змусила чекати Максима ще більше, ніж планувала. 

Але хлопець не телефонував, не писав повідомлення із гнівним «де ти є?» Терпляче очікував на лаві біля парадного. 

Виходжу, бачу, як Максим щось передивляється в айфоні. Дивно, невже він може собі дозволити купити такий дорогий гаджет? Може, хтось подарував? 

Помітивши, що вийшла, хлопець встає та йде назустріч. Усміхається, від чого мліє серце. 

Вродливий. З густими каштановими кучерями, великими блакитними очима. Неймовірний красень, здатний підкорити протилежну стать.

Не дивно, що Марія на нього запала. Як щодо мене? Я не хочу піддаватися чарам малознайомого хлопця. На першому місці повинна бути робота. Під моєю відповідальністю кондитерська «Десертна мрія». Я дала слово Володимиру Денисовичу. 

- Ти прекрасна, - говорить Максим, не приховуючи захвату в погляді і голосі. Тільки два слова, і обличчя спалахує рум’янцем. Він говорить правду? Впевнена, що так. Такі, як Максим, обманювати не вміють. Відчуваю це серцем.