Розділ 25.

Про що я мрію? У цьому плані не оригінальна. Як і будь-яка дівчина, мрію зустріти справжнє кохання. Мрію, але не чекаю на це. За все життя, яке триває більше ніж двадцять років, так і не зуміла знайти того, з ким хотілося б розділити горе та радості. 

Ще б хотіла поїхати на навчання до Колорадо. Ніколи не була за кордоном, чудово поєднати приємне з корисним. Повернулася б додому з унікальними знаннями. 

Мрію про те, щоб налагодити стосунки з родиною. З батьками, які практично ніколи не помічали мене. З сестрами, які згадують про молодшу родичку, коли їм щось потрібно. З Сашком, що є моїм молодшим братиком. Я люблю його, хоча ніколи не показувала цього. Не траплялося приводу. 

Думки хаотично носяться у моїй голові з волоссям кольору стиглого каштану. Інколи чую, який у мене оригінальний колір пасм. Дехто не вірить, що це не фарбоване волосся. Ніколи не фарбувалася і не планую. Бажання немає і зайвих коштів також.

Серед роздумів повертаюся до Максима. Невже по мені так помітно, що хлопець подобається? Скоріше за все, Володимир сказав навмання. Та все ж таки… 

Гризе всередині досада, що не пішла на каву з хлопцем. Останнє побачення у мене було… та в мене ніколи не було справжнього побачення. Такими темпами не буде. 

Максим дійсно мені подобається. Але я сама скасувала побачення, і тепер претендувати на щось неправильно. Та й не хочу заважати Марії підкорити красунчика. Не буду ревнувати, дуже постараюся. 

Дивно! Про цього хлопця нічого не знаємо, але кожна з нас готова з ним бути. От що значить природна врода та харизма. Те, чого мені бракує. Так Вікторія завжди говорила. 

Підходжу до кондитерської, видихаю з полегшенням. Заклад стоїть на місці, нічого, наче, не сталося.

«Чого чекала? Що станеться землетрус і кафе під землю піде? Чи на нього астероїд впаде? Максим та Марія чудово впоралися. Вони розумники. 

Якраз виходять двоє дівчат із закладу. Чую, як щебечуть: 

- Який ввічливий офіціант. Не знала, що тут такі прикольні хлопці працюють. Треба ще раз сюди завітати. Наступного разу більше чайових залишу тому красунчику. 

Отакої! Максим вже встиг причарувати жіночу аудиторію. 

Є у ньому щось таке, що притягує. 

Зайшовши до зали, бачу, що Марія накладає клієнту морозиво. Максим протирає вікно. Приємно бачити, що підлеглі сумлінно виконують обов’язки без присутності начальства. Ще рада, що вони не погризлися після невдалого побачення. 

Хоча тут хто знає! Може, я просто не побачила. Дочекалися, доки шефиня піде, і влаштували розбірки. Та це не моя справа.

Помітивши мене, Марія привітно махнула рукою, а Максим усміхнувся. Зробивши те саме, заходжу до свого кабінету. Невелике приміщення облаштоване затишно. Володимир Денисович зробив все для себе, я не стала нічого перелаштовувати. 

Поклавши сумочку, повертаюся до робочого столу, на якому стоїть ноутбук. На мить завмираю, думаючи, що мені привиділося. 

На столі, у вазі, стоїть букет ромашок. Красиві квіти викликають захват. 

Хто міг їх сюди принести? Невже це для мене? 

- Подобається? - почувся позаду голос, що змусив обернутися. 

- Ти чому не в залі? - запитую Максима, який у відповідь усміхається звичною чарівною усмішкою.

У хлопця неймовірна усмішка. Виглядає таким милим і разом з тим мужнім. Не дивно, що Марія уклепалася по вуха. Де я таких слів набралася? 

- Там зараз людей немає. Не турбуйся за роботу. Нікуди не втече? Сподобався букет? – Максим знову ставить питання, що його цікавлять. 

- Так, - відказую, при тому червонію так, що готова крізь підлогу провалитися, - це ти приніс? Кому і навіщо? 

- Ці квіти для тебе, - серйозно говорить Максим, - сподіваюся, вгадав. Троянди не дуже люблю. Хоча і вважається, що то королева квітів, але, як на мене, банально. Хотілося порадувати тебе чимось простим, але оригінальним. 

Несподівано підходить майже впритул і бере за обидві руки.

Серце гупає так, що здається, готове вистрибнути з грудної клітки. Дивлюся у вічі Максиму і не знаю, що сказати. Але ж треба щось говорити у таких випадках…

- Ці квіти, так як ти, Уля. Красиві, щирі та оригінальні. Тому що таких, як ти, більше немає.

- Максе… - шепочу, - навіщо? Я ж… хіба є привід?

- Привід знайдеться. Хоча б такий, що наше побачення зірвалося. Уляно, ти ж вважаєш це побаченням, так само як і я?

Киваю, погоджуючись.

- Коли ти згодна, то чудово, - продовжує Максим, - залишається питання, що робити з цим?

Хочеться розвести руками, але молодий чоловік тримає міцно.