Розділ 24.

Розклавши все, що потрібно, сідаю на ліжко поруч з Володимиром. Розглядаю обличчя чоловіка, помічаю, як сильно той постарів. То не дивно, хвороба кого завгодно підкосить. Моє завдання - полегшити йому життя. Показати, що він не сам. 

Здається, у нього був син. Чи донька. Можливо, двоє дітей. Він говорив, але я прослухала і не насмілилася запитувати знову. Та вони, судячи з усього, не відвідують батька. 

Що може бути простіше, ніж коли найрідніші люди не спілкуються? Навіть коли перетинаються, то розумієш, що краще залишатися самому. Чи самій.

Я поклала деякі ліки до холодильника, - кажу, усміхаючись мешканцю палати, - інші будуть лежати на підвіконні. Приймайте так, як радить лікар. Не змушуйте хвилюватися за вас. Ви ж… 

Замовкаю, бо горло перехоплює спазм. Хочеться сказати «ви найрідніша моя людина». Не виходить. 

Ну чого я така рюмса? Як остання дурепа, не здатна втримати емоції. 

- Чому ти плачеш, сонечко моє? - лагідно запитує Володимир. 

Бере за руку, і від цього хочеться розплакатися ще дужче. Постійна втома, хвилювання, постійні чіпляння родичів та грубість клієнтів даються взнаки. 

- За вас хвилююся, - відказую, все ж таки, змусивши сльози припинитися. 

- Це я повинен за тебе хвилюватися, - говорить Володимир, - як там у кондитерській? Чи не важко тобі? 

- Стало простіше, - відказую, - найняла одного хлопця. Дуже оригінально познайомилися. Погодився працювати за мінімалку.

Володимир Денисович, почувши про хлопця, усміхається:

- Як він тобі? Симпатичний?

- Ні. Вродливий, - кажу правду, - працьовитий та сумлінний. Інколи думаю, у чому підступ.

- Може, і немає ніякого підступу, - серйозно зауважив співрозмовник, - він подобається тобі?

- Не має значення. Марія на нього поклала око. Не стану заважати.

- Що той хлопець думає з цього приводу? Хто йому подобається?

- Не знаю, - розумію, що висловлювати надію на те, що Максиму подобаюся я, нескромно.

На що Володимир сміється та куйовдить моє волосся.

- Уля, яка ти мила у такі моменти. Невже не розумієш, що з твоїм симпатичним личком та густим волоссям ніякий хлопець не врятується?

- Припиніть, - ніяковію я.

Той прибирає руку і говорить:

- Нічого. Повернуся з лікарні та сам погляну на того хлопця. Як його, до речі, звуть?

- Максим. Непогані десерти робить. Говорить, що вдома навчили.

- Он як… - сказав Володимир і додав, - Уля, тобі потрібно подбати про особисте життя. Якщо цей хлопець проявить увагу, не відштовхуй.

- Не до цього мені. Роботи багато.

Чоловік, знову взявши за руку, говорить:

- Мила, все це тимчасово. Повернуся до кондитерської, зніму з тебе частину обов’язків. Родичів твоїх на поріг не пущу. Вони ще при мені розійшлися.

- Вони непогані, - парую, - ми просто не чуємо одне одного. Кожен тягне ковдру на себе.

- Як би там не було, - продовжує Володимир, - я подбаю про тебе. Будь певна, що частина кондитерської…

- Навіть не думайте про це, - перебиваю, можливо, не дуже ввічливо, - у вас є рідні діти. Саме їм має відійти заклад. Не розумію, чому вирішили, що повинна казати, наче «Десертна мрія» належить мені. Це ж брехня!

Час покаже, - відказує Володимир Денисович, - поговоримо про інше. 

Деякий час дійсно говоримо про різні речі. Та коли Володимир розпитує про плани на майбутнє, відчуваю розгубленість. Настільки заклопоталася роботою у кондитерській, що думати про майбутнє не виходить. 

Намагаюся уникнути цієї теми, але чоловік чомусь вирішив, що повинен розпитати про це. 

- Уляно, то яка у тебе мрія? Розкажи мені. Я ж не чужа людина. 

Усміхаюся і наважуюся сказати: 

- Поїхати до Італії на кулінарні курси. Так, і в нас є чудове навчання, але саме курси в Колорно хотілося б відвідати. Моїй мрії не судилося здійснитися. 

- Не кажи так, - відповів Володимир, - якби практично всі гроші не йшли на мою реабілітацію… 

- Це ваші гроші, - відказую, поклавши долоню поверх руки власника кондитерської, - я до них не маю відношення.

Кажу це не через вередливість. Дійсно так вважаю. Гроші, які заробляє кондитерська, належать Володимиру Денисовичу та його дітям. Залишається тільки познайомитися з ними. Про дружину чоловіка узагалі не чула. 

Посидівши з Володимиром певний час, попрощалася. Треба вертатися до кондитерської, приступати до роботи. Сподіваюся, команда «ММ» впоралася без мене. Не писали повідомлень, не телефонували, тому можна сподіватися, що все добре. 

Перед тим як піти, міцно обійнялися з Володимиром. Той прошепотів, провівши долонею по моєму волоссю:

- Все буде добре, мила. 

- Головне, одужуйте, - відказую, відчуваючи, як знову приступають сльози.