Розділ 23.

- Маша, спочатку витри столи, - кажу, намагаючись повернути підлеглу до робочого стану, - після винеси сміття…

- Винесу, - різко відказує дівчина, - може, ще одного красеня у трусах зустріну. І цього разу пощастить більше.

Доки офіціантка займається тим, що було наказано, роздумую над питанням, яке поставила Марія. Судячи з усього, побачення пройшло не так, як вона планувала. Саме вона, а не Максим.

Ловлю себе на думці, що Максим чесний парубок. Не так складно затягнути дівчину до ліжка, коли та сама до цього прагне. Також Марія не має вигляду легкодоступної дівчини. Певне, Максим їй дійсно сподобався. Від такого переконання усередині щось стиснулося.

- Маріє, що сталося? - запитую, коли колега повертається і нетерпляче сопе, очікуючи на мою реакцію, - чому вважаєш, що побачення не вдалося?

Офіціантка явно хоче почути від мене слова підтримки. Але для цього потрібно хоча б знати, у чому проблема.

Нічого не сталося. Нічого, - відказує шатенка, - у тому і проблема. Вперше у житті наважилася запросити хлопця додому, а він… відморозився. Чи як то називається? Уляно, я страшна? Погладшала на наших тістечках? 

- Аж ніяк, - парую, надаючи обличчю здивованого виразу, - думаю, що Максим просто порядний. Не хоче, поки що, брати на себе зобов’язання. Потрібен час. 

- З чого вирішила, що він порядний? - запитує Марія, в очах якої запалюється цікавість. 

- Та хоча б у тому, що коли ми цієї ночі спали в одному ліжку… 

Замовкаю, розуміючи, що тільки-но ляпнула. Отакої! Вітаю, Уляно. Ти сіла у калюжу.

Це одразу підтверджує Марія, яка дивиться з докором та роздратуванням. 

- Приїхали! Ось чому відмовив мені. У нього виявилася більш цікава мета. Дякую, Уляно. 

Дівчина розвертається, щоб піти геть. Намагаюся виправити ситуацію. 

- Маша, зачекай. Все не так. Неправильно зрозуміла. 

- Що тут розуміти, - різко відповідає Марія, - спати з начальством завжди вигідно. 

Подальшої розмови не виходить, до зали завітали перші відвідувачі. Не хочу і надалі гнівати Марію. Біда не у тому, що дівчина розгнівалася. Образилася, а це недобре. 

«Грець з ним. Якось все владнається. Я нічим не винна перед ними. Прекрасно знаю, що нічого не було з Максимом».

За вовка промовка, бо у цю мить приходить Максим. Чудово. Всі у зборі, можна подумати над походом до лікарні. Треба забігти до аптеки, купити ліки, а ще фрукти. Обов’язково принесу Володимиру Денисовичу його улюблені десерти. 

- Уляно, чого це Марія на мене дується? - запитує парубок після кількох невдалих спроб заговорити з офіціанткою. 

- Тобі краще знати, - відказую, - хлопці зляться, коли дівчата їм не дають. У дівчат така сама реакція. 

- Он воно що… - протягнув Максим, - думав, жінкам подобається, коли чоловіки ставляться до них з повагою. 

- Але не тоді, коли відшивають, - відказую, - але зараз не до філософських роздумів, Максе. Час збиратися. Мені. Ви залишаєтеся працювати до кінця зміни.

Молодий чоловік знизує плечима і не знає, до кого відноситься даний жест. Та вже не хочу над цим думати. Час збиратися. 

Тільки б зараз не прийшли хтось із родичів. Адже відмовлятися від візиту до Володимира Денисовича узагалі не має бажання. 

- Максиме, - звертаюся до хлопця, - ти приглянь за кондитерською, добре? І не сваріться з Марією. Ви працюєте під одним дахом. Дружня команда. 

- Навіть не думав того робити, - відказує Максим, - можеш покластися на мене, Уля. Я не підведу. 

- Знаю, - тихо відказую, хоча насправді нічого я не знаю. 

Не звикла довіряти людям. Нічого з тим вдіяти не здатна. Та погляд великих очей хлопця вселяє надію, що колись зумію повірити.

Зайшовши до палати, одразу бачу Володимира Денисовича, який видивляється щось у телефоні. Помітивши гостю, чоловік підводиться і сідає на ліжку.

- Привіт, маленька, - говорить усміхнувшись, - який  же радий тебе бачити. Не сказала о котрій годині на тебе чекати. То у мене весь ранок був в очікуванні.

- Сама не знала, - усміхаюся, відчуваючи, наскільки рада бачити чоловіка у гарному гуморі.

Після того, як чоловік переніс інсульт, у нього виникли деякі рухові проблеми. Ще траплялася зміна настрою. Неодноразово натрапляла на дратівливість чоловіка або навпаки, вів себе апатично. Терпляче ставилася до цього, розумію, що Володимир не винен.

Та й узагалі як можу гніватися чи ображатися на нього, коли саме цей чоловік простягнув руку допомоги. Саме у той момент, як це виявилося найбільш необхідним.

Досі пригадую той березневий вечір. Коли пішла з дому, тому що вигнав батько. Все тому, що посперечалася з ним через чергову п’янку. Тато не визнавав того, що дорікати може жінка. Так у нашому домі не прийнято.

- Як себе почуваєте? - запитую, викладаючи те, що принесла в якості гостинців, - погляньте, який десерт приготувала сьогодні?