Розділ 22.

Згадування Соломії змусило смикнутися. Вже й забула про те, що не вдалося побачення через неї. 

Знову побачення. Чому постійно називаю зустріч із Максимом побаченням? Мої рожеві мрії? То час їх позбутися. 

- Соломія згадала про якісь важливі справи. Пішла їх вирішувати… 

- Твою сестру не збентежило те, що через неї у тебе не вийшло відпочити? Чи для твоїх родичів то нормально? Скидати все на тебе, не думаючи, готова ти чи ні. 

- Якщо маєш на увазі те, що сестри звертаються по допомогу, то що тут поганого? Повинні підтримувати одне одного. 

- Вони тобі коли востаннє допомагали? - різко запитує чоловік. 

Голос Максима звучить роздратовано. Навіть не упізнаю. Сперечатися з ним не хочу, тому просто відвертаюся, даючи зрозуміти, що розмова на цю тему закрита. 

Як можу відповісти на запитання, коли сама відповіді не знаю? 

Несподівано Максим кладе долоню на мою руку.

- Пробач, Уля. Користуючись нагодою, що сестер поруч немає, насмілюся тебе так назвати. 

- Я не проти, - усміхаюся, відчуваючи, як втома починає огортати тіло. 

Все ж таки непросто провести цілий день на ногах. Навіть коли ти юна дівчина. Цю втому помічає Максим і говорить: 

- Ти додому підеш? Може, переночуєш тут? Душова є на першому поверсі, одяг якийсь твій має тут лишатися. 

- Спати мені де? - запитую, хоча і відчуваю, що сама думка про те, щоб залишити на ніч у кондитерській, не так і погана. 

- Та взагалі… ліжко, на якому я сплю, двомісне, - говорить Максим і так шаріється, що навіть смішно стає. 

Оце так дорослий парубок. 

- Пропонуєш спати разом? - сама не знаю, чи варто гніватися. Може, трошки зачекати? 

- Уляно, це не те, що ти подумала, - поспіхом промовив Максим, - ляжемо спиною одне до одного. Я навіть тобі ковдру віддам. Зараз тепло і можна обійтися без неї.

Хлопець замовкає, а потім додає:

- Коли хочеш, я узагалі ляжу на підлозі. Не звикати, стільки разів спав у спальному мішку під відкритим небом.

Миле белькотіння Максима викликає довіру. Хоча знаю, що довіряти іншим людям, відкриватися їм не варто. Все ще не знаю, чи потрібно погоджуватися. Може, краще, все ж таки, гордо відмовитися та піти додому. Правда, йти серед ночі по Києву — така собі перспектива.

З іншого боку, залишившись ночувати у закладі, завтра буду у тонусі. Не доведеться витрачати час на дорогу.

- То як? - стривожено запитує Максим, - тільки, Уля, якщо відмовишся, не подумай нічого такого.

Звідки знаєш, про що думаю? - провокую юнака і одразу додаю: - добре. Але не забудь, що обіцяв щодо ковдри. 

Максим усміхається і киває. Встає і простягає мені руку. Подаю долоню, і разом йдемо до кондитерської, щоб піднятися до мансарди. Вже коли зайшли, помітила, що тримаємося з парубком за руки. 

Не стала висмикувати свою долоню з його. Тільки спалахнула думка: чи помітив це Максим? І чому не звільнив руку, якщо помітив? Хоча чому б і не потриматися за руки? Це ж ні до чого не зобов’язує. 

Яка ж я інколи старомодна. У моєму віці молодь вже має близькість і далеко не першу. Я ж червонію від того, що хлопець поглянув у мій бік. 

Думати про це не бажається. Як там кажуть: подумаю про це завтра. Спочатку треба виспатися.

Прокидаюся наступного ранку і бачу, що рука Максима лежить на мені. Не могла змусити хлопця спати на підлозі. Милостиво дозволила лягти поруч, наказавши поводитися пристойно. Хоча вродливий шатен так швидко заснув, що цей наказ узагалі не знадобився. 

Тихенько знімаю з себе руку, чую бурмотіння: «Кохана, вже треба вставати?» 

- Ще спи годинку, - відказую, а на мій голос Максим відкриває очі. У них плещеться переляк. 

- Уля, я щось бовкнув? Привиділося, що з колишньою дівчиною в одному ліжку. Вже навіть не пригадаю, коли розійшовся з нею. 

- Пусте, - відказую, - я йду у душ, потім піду перевіряти, наскільки готові десерти. Ти щоб був у залі до відкриття. Сьогодні маю сходити до лікарні. 

Вдягатися не прийшлося, бо так і спала. Вже через сорок хвилин знаходжуся у залі, розглядаючи неймовірні тістечка, суфле, шматочки пирогів. Звісно, попереду стоїть десерт дня: вишневий пиріг, що прикрашений різноколірними безе.

Коли на роботу заявляється Марія, звертаюся до неї:

- З завтрашнього дня додаємо у меню молочні коктейлі. Сьогодні привезуть морозиво. Я о другій половині дня схожу до лікарні. Впораєтеся без мене?

- Куди ми дінемося, - похмуро говорить Марія, і помічаю, що дівчина чимось засмучена та навіть роздратована.

Не знаю, чи варто запитувати причину. Не звикла у душу лізти. Та Марія, не стримавшись, сама зізнається у тому, що тривожить.

- Як думаєш, Уляно, у нас з Максимом щось вийде? Він інколи таке гальмо, що не знаю, чи варто витрачати час.

Випалила на одному подиху, після чого дивиться на мене.