Розділ 21.

Уляна. 

Не скажу, що побачення Максима та Марії не зачепило. 

Зачепило! 

Сильно зачепило. 

Та яке мені діло? Нехай собі Максим проводжає Машу. Вона ж, на відміну від мене, не повинна втішати сестру та обламувати власні плани. 

Вони зараз, певне, гуляють, спілкуються, п’ють ароматну каву. Тобто роблять те, чим і повинні займатися молоді люди у вільний час. Вони ж не я. В якої вільного часу практично немає. Якщо і з’являється, все рівно мені не належить. Доводиться то одній сестрі допомагати, то іншій. 

Потім Марія, скоріше за все, запросить Максима до себе додому. Він не відмовиться, і час для них пролетить ще веселіше. 

Ні. Я не вважаю Марію легковажною. Чи Максима зухвалим. Коли двом людям добре разом, навіщо відмовлятися від задоволення?

Не можу позбавитися думки, що на місці Марії маю бути я. Якби і була? Що ж, я у ліжко до Максима стрибнула? Цього б не сталося… 

Можливо, не була б проти, якби він туди запросив. Я б відмовилася, але, не приховаю, було б приємно. Максим, реально, красивий хлопець. 

Ревнощі щипають з усіх боків. 

Намагаюся не звертати уваги, та щось не виходить. 

Що робити тепер? Як бути? Максим пішов з Марією, але не сказав, чи повернеться. Логічно було б зателефонувати чи написати, але ж у хлопця наразі немає телефону. Збирається повернутися сьогодні? Чи мені, як дурній, сидіти до світанку, доки не настане час відкривати кондитерську?

Залишити ключ під килимком? Ризиковано. Ніхто не знатиме, що він там лежить, але, все ж, не спатиму спокійно. Та ще й не факт, що Максим здогадається зазирнути до схованки. 

«Оце так втрапила у недолугу ситуацію, - думаю, дивлячись під ноги, - у мене талант на подібне». 

Вирішила трохи подумати над тим, як діяти далі. Присівши на ганку, мимохіть прислухалася до звуків, що огортали з настанням сутінок, а потім, практично суцільної темряви. 

Вночі життя зовсім інше. Панує тиша, але потім з неї вимальовується різноманітна мелодія. Пролетіла нічна птаха або кажан, прошелестів крильцями метелик, почувся спів цвіркуна. Все це виглядає та звучить так чарівно. 

- Уляно, - почулося неподалік. 

Смикнувшись, дивлюся туди, звідки пролунав голос. Знадобилася мить, щоб зрозуміти, що то заявився Максим.

Побачивши хлопця, відчуваю, як радісно тьохкає серце. Пояснюю це тим, що не доведеться сидіти тут до ранку. 

Але чи дійсно це так? Причина тільки у цьому? 

- Рада, що ти повернувся, - кажу, підводячись на рівні ноги. 

- Чому ти досі тут? - запитує хлопець, - думав, вже вдома. Спиш у м’якому ліжечку. 

- Як би я зараз була у ліжку, де б ти ключі шукав? - намагаюся надати голосу іронії. 

Це для того, щоб хлопець зрозумів, на які жертви пішла, щоб дочекатися його. 

- То ти чекала на мене? - здається, у голосі хлопця звучить захоплене здивування. 

- Це не заради тебе, не думай, - парую, - відповідаю за кондитерську, - а ще… 

На мить замовкаю, помічаю, як зосереджено Максим спостерігає за кожним моїм рухом. 

- Хочу скористатися можливістю та попрохати тебе про дещо. 

- Слухаю, - хлопець підходить близько… навіть занадто близько.

Виникає враження, що хоче торкнутися мого волосся. Та мені того не хочеться, відступаю на крок. 

- Завтра я хочу сходити до лікарні… 

- Сталося щось? - схвильовано запитує юнак. 

- Не у мене, - поспішаю заспокоїти, - у одного мого дуже хорошого знайомого. Він мені як рідний. 

- То що з ним сталося? 

- Переніс інсульт. Лікарі сказали, що повинен деякий час провести під наглядом лікарів. До того ж… 

Замовкаю, схаменувшись. Чи не забагато розповідаю хлопцю, якого знаю не так давно. З іншого боку, у чому таємниця?

Після інсульту він ніякий? - тихо запитує парубок. - Не впевнена, що зможе повернутися до повноцінної роботи? 

Киваю, мимохіть змахнувши сльозу. Володимир Денисович почувається не дуже добре. Постійно хвилююся, що буде з ним далі. 

- Як пройшло побачення з Марією? - переводжу стрілки, бо не хочу говорити про те, що приносить біль. 

Максим, почувши запитання, підводить голову і дивиться на мене. Від погляду пронизує струмінь. 

Наче блискавка вдарила. 

Я ж відчуваю себе ніяково. Здається, хлопець зараз промовить: «та яке твоє діло?» 

І справді, яке моє діло? Я начальниця цьому хлопчині, а не його наглядачка. Вже точно не дівчина, не коханка.

Нормально, - говорить шатен, - тільки б я не назвав це побаченням. Випили кави, як і планували. Як ми з тобою планували. 

Закусила губу, не знаючи, що сказати. Не люблю, коли підводять, а виходить, що підвела я. Хоча яка різниця? Не пішов гуляти зі мною, то пішов із Марією.