Розділ 20.

Марія виглядає такою гарненькою у світлі ліхтарів, в атмосфері літньої ночі. Та Уляна… хоча навіщо я про це думаю? Уляни поруч немає, вона зайнята тим, що втішає сестру. 

Завтра, на неї, скоріше за все, скинуть племінника, бо Вікторія зайнята. Хто там наступний? 

- Максиме, ти дуже мені сподобався з першого погляду, - говорить дівчина. 

- Коли стояв перед тобою в одних трусах? - уточнюю, - щось не помітно було. Через крики, трохи не отримав качалкою по головешці. Від Уляни… 

Знову Уляна. Її образ переслідує. Закохався, бовдур, сентиментальний. 

Марія ніяковіє, потім відказує: 

- Не сподівалася побачити молодика майже без нічого. Але у тебе є, на що поглянути. 

- Вважатиму за комплімент. 

Дівчина усміхається, червоніє. Не знаю, як бути далі, що має слідувати за цим. 

Ні, я не старомодний і розумію, що зараз якраз чудова нагода розпочати полювання на цього чарівного метелика. 

Але!

Відчуваю, що коли зараз почну крутити роман з Марією, то це знищить всі шляхи до Уляни. Уляна дуже принципова, тому якщо почну «вдаряти» за іншою дівчиною, вона ніколи не погодиться стати між нами, навіть якщо відчуває щось до мене. Та чи відчуває? У цьому плані дівчина узагалі не дозволяє зрозуміти. Про те, щоб дізнатися, що коїться у голові красуні шатенки, одразу залишаю цю справу.

- Максиме, - говорить Марія, висмикуючи з думок вкотре, - ти дуже красивий хлопець.

- Дякую. Ти також нічого, - підморгую та усміхаюся.

Усмішка виходить дещо напруженою. Відчуваю, що може статися далі. Мені незручно зараз заводити роман з Машею. Та, блін, узагалі не планував крутити шури-мури ні з ким. У своєму житті хоч би розібратися.

- Я тобі подобаюся? - запитує, почервонівши.

Бачу, як дівчині складно зробити перший крок. Та що вдієш, коли у сучасному світі хлопці такі несміливі і самі не знають, чого хочуть. 

- Ти гарненька, - відказую, і це правда. 

Не кривлю душею, Марія дійсно симпатична. От тільки даремно ув’язалася саме за мною. 

Хвилююся, думаючи, що дівчина зараз зізнається у коханні і запропонує зустрічатися. Не знаю, як їй відмовити. Може, при інших обставинах та в іншому місці все склалося б інакше. 

На моє полегшення, Марія говорить інше. 

- Рада, що ти почав з нами працювати. Не вистачало чоловічої компанії. Уляні та мені часто буває складно впоратися з тими бугаями, що приходять до кондитерської. 

- Ніхто вас більше не образить, - кажу, дивлячись дівчині у вічі. 

Марія усміхається і починає говорити. Те, чого я так не хочу почути.

- Якби ми з тобою були разом…

- Маша, вже пізно. Мені вертатися назад до кондитерської. Проведу тебе додому, - перебиваю, сам відчуваючи, що поводжуся наче козел.

Подіяло. Хоча і немає чим пишатися. Симпатична офіціантка дивиться з образою, потім киває. Мовляв, проведи додому, бовдур тупий. Знаю. Я такий. Не завжди, але буває.

Коли приводжу дівчину до парадного, та йде, не попрощавшись. Заслужив.

Це вже трохи хвилює, нам же працювати разом. Сподіваюся, не налаштує проти мене Уляну.

Довго не роздумую та йду назад до закладу. Пора завалитися спати, завтра почнеться все спочатку.

Вперше працюю настільки старанно та повноцінно. Навіть подобається.

Від думок відволікає айфон, що починає галасувати у старенькому рюкзаку. Уляна дозволила взяти на горищі. Треба зайти купити новий.

Взявши гаджет до рук, бачу, що телефонує вітчим. З мамою вже говорив, вона наполегливо пропонує повернутися додому. 

Не подіяло, то вона підключила вітчима. Та чого ж з ним не поговорити? 

- Привіт, Максе. Телефоную, щоб перевірити, як тобі айфон. 

- Прикольна штука. Хоча б я обійшовся і звичайним телефоном, - до речі, і вам привіт. 

- Як ти примудрився загубити рюкзак, телефон та ще й одяг на додачу? 

- Мене пограбували, - відказую, - розповідав мамі. 

- Тільки з тобою могло таке трапитися. Наталка говорить, ти завжди був таким телепнем. Добре, що голову не загубив. 

- Ви, як завжди, вмієте підтримати, - зауважую, не стримавшись від іронії. 

- Ми з Наталією бажаємо тобі добра. 

- Не маю жодних сумнівів.

Розмова з вітчимом ні до чого нового не призвела. Чоловік наполегливо кличе додому, нагадуючи, що останні два роки я майже не жив з ними. Хочеться нагадати, що мені двадцять чотири роки, і я не збираюся повертатися під їх контроль. Стримуюся. 

Знаю, що Матвій розповість матері, а та засмутиться. Тому просто кажу, що подумаю над заманливою пропозицією повернутися додому. 

Поговоривши з Матвієм, йду далі до кондитерської. Підійшовши, завмираю на місці. На порозі сидить Уляна. Її тендітна постать чітко вимальовується у сутінках ночі, що вже вступила у свої права.