Розділ 19.

Максим. 

Вперше життя звело з такою неймовірною дівчиною. Я про Уляну. Не про Марію, яка тримає за руку і щебече про різне. Навіть не дослухаюся. 

Марія дуже хороша, мила дівчина. Досить красива та жвава. Та що зробиш, коли не відчуваю до неї потягу. 

Тільки коли поруч опиняється Уляна, серце починає колотитися. Сам не розумію, у чому причина. Хоча що тут розуміти? Мабуть, воно так і буває, коли закохуєшся. 

Я ж наказав собі не закохуватися у цю дівчину. Тільки не в Уляну. 

Узагалі по життю не тільки не закохувався, але й зустрічався тільки раз. Коли було вісімнадцять. Щось там були разом півроку, дізналися, що таке спати разом. І розбіглися. 

Так! Вона ще на прощання заявила, що я дилетант у плані стосунків. Не знаю елементарно, як приділяти дівчині увагу. Були потім ще декілька романів, але то не назвеш стосунками. 

Звідки знати, коли за життя ні разу не бачив нормальної моделі стосунків? Батько пішов з родини, коли мені заледве виповнилося три роки. З того часу зустрічалися з ним набігами.

Єдине, за що можу подякувати, так це за те, що навчив кондитерському мистецтву. Постійно обіцяв, що відкриє таємницю самого оригінального десерту. Та щось до цього не дійшло… 

Мама, після того як тато пішов від нас, змінювала прихильників як рукавички, якщо не частіше. Досі пригадую, як у домі миготіли чоловічі постаті. Вони мене не ображали, але бачити чужих дядьків, притому постійно різних… 

Тепер мама заміжня за багатим добродієм. З Олександром у нас склалися непогані стосунки, але не більше. Занадто дорослий я, щоб вітчим вдавав із себе батька, а я приймав його як рідну людину. 

Саме тому намагався практично не бувати вдома. Привчився до подорожей з рюкзаком за спиною. Інколи спати під відкритим небом приємніше, ніж у домі, де проживаю. 

Спостерігаючи за Уляною, помічаю, що дівчина звикла робити добре всім, крім себе. Звісно, куди про себе подбати, коли за племінним треба приглянути. Або сльози іншій сестрі витирати. Вони нехай живуть у власному задоволенні, є та, що вислухає та почне співчувати.

- Про що думаєш? - висмикує Марія з думок, і я пригадую, що не сам.

- Яку каву будеш? - питанням на питання відповідаю, - якраз кав’ярня відчинена.

- Полюбляю капучіно, - говорить дівчина, - хочу переконатися, що в інших закладах кава гірша. Уляна класно робить. Мене, до речі, і навчила.

- Ти до неї без досвіду прийшла? - запитую, поглянувши на супутницю.

- Звісно. Намагалася до цього влаштуватися в ресторан чи звичайне кафе. Не брали. Говорили, що з нульовим досвідом не потрібна. Мовляв, немає часу навчати.

Хочеться і надалі розпитувати про Уляну, але боязно. Не хочу, щоб Марія щось запідозрила. Надмірну цікавість до начальниці.

Добре проводимо час у закладі, насолодившись кавою та тістечками. Незвично це все. За три тижні, що працюю у «Десертній мрії», звик до наших тістечок, печива та кави. Не без задоволення відзначаю, що випічка, яка виходить з-під руки Уляни, виграє по всіх параметрах.

Розмовляємо одне з одним. Марія розповідає про плани, мрії. Але і тут, не стримавшись, запитую у дівчини:

- Ти не знаєш, які мрії в Уляни?

Вона тільки здвигає плечима і потягує каву соломинкою.

- Є у неї мрія. Та вона нездійсненна. Хоче поїхати на якісь там кондитерські курси в Італію. У місті Колорно проводять чи де там. Це задоволення стільки коштує, що навіть у сні складно уявити. Шкода…

- Чому?

- Уляна дуже талановита. Вона б там всіх «зробила» на тих курсах. Але для досягнення успіху одного таланту мало. Світ не цінує чесність і наполегливість. Важливі ще гроші та зв’язки.

- Ти права, - тихо відказую.

Посидівши у кафе, виходимо на вулицю. Стоїть неймовірний літній вечір. Десь чутно концерт цвіркунів, каштани розкинули свої гілки. 

Київ неймовірний. Не тільки влітку. Будь-який сезон підкреслює величність та красу столиці. 

- Тобі подобається у нас працювати? - запитує Марія. 

Дівчина бере за обидві руки, заглядає у вічі. Усміхаюся, відчуваючи, як серце починає битися швидше. 

Все ж таки, Марія симпатична дівчина. До того ж вільна. Ще їй не доводиться регулярно вирішувати проблеми рідних. Та й на роботі все не так допізна, як у Уляни. 

Та вже ж таки…

Ловлю себе на думці, що віддав би все на світі, щоб зараз на місці Марії стояла Уляна. Тільки б побачити її великі темні очі, які сяють, наче дорогоцінне каміння, особливо коли дівчина усміхається. Не зосереджена на роботі. 

- Максе, - говорить Марія, - маю дещо тобі сказати. 

Завмираю на місці, дивлячись на вродливу офіціантку. Здогадуюся, що вона зараз скаже. Не впевнений, що прагну почути.