Розділ 17.

Від погляду Соломії навіть утекти захотілося. 

- Ні, - зізнається дівчина, - не пропонував. Але ж двадцять перше століття. Хіба ми, сильні і незалежні жінки, не можемо взяти ініціативу до рук? 

- Можемо, - кажу, розглядаючи, поки що, ціле тістечко на блюдечку, - але весілля то така справа, до якої повинні прийти двоє. Взаємно. Навіть у сучасному світі це правило не помінялося. 

Соломія сидить з таким виразом обличчя, наче її по голові гупнули. Чимось важким та твердим. 

Скориставшись нагодою, що сестричка затихла, простягаю руку і накриваю її долоню своєю.

Соломійко, не потрібно сумувати. Всі ті хлопці не варті того. 

- Ти щось про хлопців знаєш? - надулася дівчина, - не хочу бути старою дівкою, як ти. 

Наче хльоснула по обличчю. От, бляха, стерва. Лаюся у думках, тому що уголос не дозволяю собі такого робити. Видресирувала ввічливість перед покупцями і тепер не здатна позбутися такої звички навіть поза межами зали. 

Яка стара дівка, коли я молодша за Соломію на два роки. На чотири роки молодша за Вікторію. 

Помітивши, що я набурмосилася, сестра знову повертає на стежку, що цікавить її найбільше. 

- Маленька, як мені бути? Я так прагну до серйозних стосунків. 

Он як! Я вже маленька! Думала, що стара дівка. Ну нехай… 

- У цьому і проблема. Занадто серйозно ставишся до стосунків. Хлопців це лякає. Ще… 

Замовкаю, не знаючи, чи варто говорити.

- Кажи, - наполегливо підштовхує дівчина, напружено стежачи за мною. 

- Ти ж неодноразово стрибала у ліжко з чоловіком на першому ж побаченні. Хіба це прагнення до серйозних стосунків? 

Та лише знизала тендітними плечами: 

- Прагну знайти баланс. Якщо хлопець подобається, то чому б не перепихнутися? Ті чоловіки не знають, чого хочуть. 

- Здається, то ти не знаєш, чого хочеш, - не стримуюся і замовкаю. 

Великі очі Соломії знову наповнюються сльозами. Починає хлипати, з докором дивлячись крізь рідину, що діамантами застигла у кутиках очей. 

- Ти проти мене, Уля. Думала, підтримаєш. Обіймеш та заспокоїш. 

Це вже не вперше. Знаю, що саме цього хоче сестра. Чому на цей раз вчинила інакше, почала читати нотації? Сподівалася на інший результат, але дзуськи.

Йди до мене, Соломійко, - кажу, підходячи до сестри та сідаючи поруч, - всі вони козли, які сльозинки твоєї не варті. 

- Я знайду своє щастя, як думаєш? - тихо запитала сестра, обіймаючи у відповідь. 

- Звісно, знайдеш. Ти така красива. 

- Якби ще була розумною та розсудливою, як ти, - сказала дівчина. Та комусь природа дає розум, комусь красу. 

Нічого не відказую, гладячи густе волосся сестри. Не приховаю, її страждання (частіше за все, надумані) інколи дратують. Та що вже зробиш. Ми сім’я. Якою б химерною не була родина, це не відміняє факту того, що люблю своїх рідних.

- Не йди від мене, - шепоче Соломія, - сиди біля мене весь вечір. 

- Не вийде, - відказую, - ще дві години працювати. Я почну готувати десерти на завтра, а ти залишайся тут. Розповідай, що хочеш. 

- Що приготуєш на завтра? - пожвавленим голосом запитує дівчина, - яким плануєш десерт дня? 

- Завтра це буде желе, - кажу, на мить задумавшись, - у три прошарки. Новий холодильник допоможе з цим впоратися. Назву желе «Прохолодна райдуга». 

- Яка ти креативна, Уля. Коли мужика немає, то чому б не проявити творчість? 

Зціплюю зуби, хочеться послати сестричку якомога далі. Стримуюся. Спокійно, Уляно. Вона це робить не зі зла. Характер такий. З дитинства спочатку ляпала язиком, потім думала. Якщо пощастить. Частіше за все не робила навіть цього. 

Поринаю у приготування десертів на завтра.

Інколи мені здається, що тільки десерти розуміють по-справжньому. Виходять такими красивими, яскравими та смачними. 

Солодкими… як, мабуть, буває кохання. Та звідки мені знати про це? 

Максим заходить до кухні, коли десерти готові. Поглянувши на красу на кількох тацях, промовляє: 

- Уля, ти перевершила себе. Неймовірно… 

- Чого це він тебе Улею зве? - втручається Соломія, пильно розглядаючи новоприбулого. 

Знаю, оцінює, що не дивно. Широкі, рівні плечі, підкачане тіло видно навіть через уніформу. 

Почувши звернення у свій бік, молодий чоловік повертається до Соломії. Усміхається, блиснувши рівними зубами.

- Вітаю, панянко. Бачив, що ви зайшли, але не знав…

- Я її сестра, - відказує Соломія, - а от хто ти такий, це питання.

- Новий офіціант, а по сумісництву охоронець, - втручаюся, бо не хочу конфлікту.

Знаю, що у Соломії ще той характер. Гірше, ніж у мене. Часто хочеться сказати, що це одна з причин, чому від неї чоловіки тікають. Не роблю цього, тому що знаю: ціна за зухвалість виявиться занадто висока. Добре, якщо все обійдеться звичайною істерикою.