Розділ 15.

Мовчу, вичікуючи мить. Розумію, що такий добродій ніколи не визнає власну неправоту, але чомусь сподіваюся. Може, не зовсім покидьок. 

Та надія марна. 

- Уля, - тихо говорить Марія, - облишимо це. Він же клієнт. 

- Що з того? – кажу і знову повертаюся до хлопця, - ви маєте вибачитися перед Марією. Негайно! 

Дивиться на мене, як на божевільну. Пика починає набувати зеленуватого відтінку. 

- Що ти сказала? 

- Ви ж наче не глухий, - кажу, тримаючись спокійно, - ви зараз вибачитеся за ганебну поведінку. Інакше… 

- Інакше що? 

- Ви більше ніколи не переступите порогу цього закладу. Потрапите до чорного списку. Це я гарантую.

Молодий чоловік швидко приходить до тями. Виникає здивування, мовляв, його величність таке почула. Але це швидко змінюється на гнів. 

- Та ти що! Впевнена, що вийде? 

- Я кажу вам, як буде, - продовжую холодно, - вибачайтеся або йдіть. 

- Пішла ти, курка задрипана! - гримає здоровило. 

Набираю у легені повітря і промовляю на одному подиху: 

- Забирайтеся! 

Чоловік замахується, явно збираючись мене вдарити. 

- Та я тебе… 

Не встигає договорити, як руку перехоплюють і з силою завертають за спину. Вражений здоровань намагається випручатися, але марно. 

- Ти догрався, придурку, - говорить Максим, - пішов геть!

З Марією вражено спостерігаємо, як Максим практично викидає хулігана за поріг закладу. Хлопець нижчий за суперника на півголови, а така сила. 

Відчуваю вдячність та повагу до юнака, у Марії просто сяють очі. Радує, що дівчина перестала думати про образу, яку наніс їй той покидьок. 

- Дівчата, ви в порядку? - запитує Максим, повернувшись до нас, - попередив того, щоб не повертався. 

- Дякую, що заступився, - кажу, торкаючись руки рятівника, - той ненормальний облив Марію кавою. То можна уявити, на що здатен. 

Почувши це, молодий чоловік повертається до офіціантки: 

- Маша, я не бачив того. Якби застав, то рило б начистив так, що на зоні б його свої не упізнали.

Нічого, - усміхається Марія, - головне, що ти вигнав того бандита. Все інше якось переживеться. 

Хлопець та дівчина усміхаються одне одному, а я повертаюся на кухню. Добре, до духовки не забула вимкнути. Інакше тут би все вже диміло чорним, як у мультфільмах дитинства. 

Не встигаю зануритися у роботу, як на кухню заходить Максим. Поглянувши на мене, запитує, схрестивши руки на грудях: 

- Уляно, з тобою все добре? Той покидьок нічого тобі не зробив? 

Несподівана поява Максима дивує. Чому запитує? Він же сам усе бачив. 

- Максе, завдяки тобі, він не встиг мене вдарити. 

- Якби встиг, я б руку йому зламав, - говорить Максим. 

Дивлюся на нього, і наші погляди перетинаються. 

Серце гупає. Що зі мною?

Хочу відказати, але язик наче прилипнув до піднебіння. Отакої! Не можу навіть з хлопцем поговорити. Здається, такого раніше не спостерігалося. 

Максим очікує на відповідь, а я нічого не кажу, тільки червонію. Відчуваю, як обличчя покриває рум’янець. 

Це все через те, що узагалі не маю досвіду спілкування із протилежною статтю. Точніше, говорила з чоловіками не один раз. Робота така, неодноразово обслуговувала, подаючи десерти за стійкою. 

- Уля, - несподівано хлопець переходить на таке звернення. 

Я дозволяю так себе називати тільки близьким людям. Тим, хто знає мене, принаймні, рік. Максим не відноситься до цієї категорії, але я не сперечаюся. Нехай називає. Якщо не сподобається щось, завжди можу сказати. Ще й у ніс дати. Мені не вперше.

Таке часто трапляється? - запитує хлопець з чарівними кучерями. 

- Не те щоб часто, але буває, - відказую, - це ж кондитерська. Заклад, куди приходять різні люди. Дивуватися немає чому. 

- Якщо тебе ображатимуть, говори, - серйозно відказує молодик, - я не хочу, щоб якісь там зухвальці відкривали на тебе рота. 

- Марії дістається частіше, - кажу, бо це правда. 

- За Марію не хвилюйся. Її також в образу не дам. З цього дня буду не тільки офіціантом, але й охоронцем. Дбатиму про честь прекрасних дам, що тут працюють. Особливо «королеви» «Десертної мрії». 

Не стримуюся і починаю сміятися. Максим зараз такий милий та кумедний. Та й слова, сказані навіть жартом, приємно почути. 

- Та зарплатню підвищити не можу. Тільки обов’язків додати, - зауважую, змусивши себе поглянути у вічі хлопцю.

Я не полюбляю таких зорових контактів. Проте зараз так хочеться це зробити. Сміливо поглянути у вічі хлопцю, який симпатичний. Невже я це визнала? 

- Не потрібно прибавляти зарплатню, - промовляє молодий чоловік, - але дозволь запитати…