Розділ 13.

«Хлопець запросив тебе на каву. Чому ти настільки вражена? Це ж звичайна річ», - думаю, дивлячись на Максима. Він дивиться на мене, наче граємо у гру, хто кого передивиться. 

- Уляно, не переймайся через гроші. Тобі потрібно узагалі перестати перейматися, - порушує тишу молодий чоловік. 

Намагаюся пригадати, коли хлопець востаннє запрошував на каву. Не пригадаю. Не те, щоб ніхто не намагався. Просто щоразу відмовляла. Не до того. Доводиться постійно на роботі крутитися, потім після роботи прибрати, заготувати десерти на наступний день. Інколи потрібно Дмитра додому відводити, бо Віка не завжди може. Коли у Марії вихідний, то узагалі часу ні на що не вистачає. 

- Добре, - кажу, але залишаюся серйозною.

Максим це зауважує, тому що говорить:

- Уляно, ти така гарненька, коли усміхаєшся. Тобто, ти гарненька постійно, але коли показуєш зубки, то просто неймовірна.

Тепер дійсно усміхаюся, хоча не до кінця вірю у маячню, яку говорить Максим.

- Вважаєш мене вродливою?

- Так, - коротко відказує той.

- Помиляєшся. Я звичайна. То Соломія вродлива.

- Це хто, нагадай.

- Моя сестра. Середня.

- То вас троє?

- Я наймолодша, - уточнюю, ніяково усміхнувшись, наче винна у чомусь.

Киваю і сама не знаю чому, починаю сповідатися перед практично незнайомим хлопцем.

Наші батьки одружилися, бо мама «залетіла» Вікою. Тато дуже хотів сина, але народилася донька. У ті часи не прийнято було розлучатися, тому вони зробили другу спробу. Знову невдача… З третьою спробою вийшла я. 

Задумуюся, не знаючи, сміятися чи засумувати. Пригадується, як я відчувала нелюбов батьків в дитинстві. Все їм хотілося сина, та ніяк не виходило. Добре, що врешті-решт вийшло. 

- То у них народився син? - запитав Максим, наче прочитавши мої думки. 

- З четвертої спроби, - промовляю, поглянувши у небо. 

На небі проступали зірки. Ледь помітне, але їх можна побачити. Літнє небо таке романтичне для закоханих парочок. Мене це не стосується. 

- Певне, у ньому душі не чують, - каже Максим. 

- Точно! Пізня дитина та ще й довгоочікуваний син. От Сашу мама з татом люблять.

Замовкаю, з деяким хвилюванням поглянувши на співрозмовника. Сподіваюся, Максим не запримітив у моєму голосі ревнощів. Злитися на батьків через це якось по-дитячому. Я вже доросла дівчина, маю своє життя, в якому ніяк лад не наведу, суцільний безлад. 

- То я ж і кажу, - швидко переводжу розмову на інше, - Соломія вродлива дівчина. Вона єдина білявка серед нас. Вдалася у бабусю, яка у молодості хлопців з розуму зводила. Тільки Соломійка, на відміну від пращурки, ніяк особисте життя не влаштує. 

- Ти влаштувала? - питання звучить провокативно. 

- Ні, і що з того? - різко відповідаю, - яке твоє діло?

Не знає Максим, що вдарив по болючому. Так, я мрію про щире кохання, як і кожна дівчина. Хочу, щоб одного разу щастя постукало і до мене у двері. Та як буде, коли кожен день очікувань проходить даремно? Сестра постійно розповідає, як їй не щастить з прихильниками. Навіть постійно зайнята Віка інколи вибирається на побачення. Мені ж розповісти немає чого…

- Пробач, - говорить шатен, усміхнувшись.

У нього добра усмішка. Дуже личить до милого і одночасно мужнього обличчя.

Нічого. Я так… 

- То підемо на каву? Якщо я заслуговую на пробачення, - підморгує хлопець. 

- Бачу, ти узагалі не втомився, - зауважую, - спостерігала за тобою вдень. Ти енергійний парубок. 

- Багато подорожую. Але, красуне, я чекаю на відповідь. 

- Я не проти, - наважуюся, - можемо завтра. Після роботи. Знаю одну кав’ярню, майже до дванадцятої працює… 

- Залишимося тут, - говорить молодий чоловік, - так буде краще і зручніше. За замовлення заплачу. Прибуток піде до нашої каси. 

Тихо сміюся і розумію, що давно не відчувала такої полегкості. Максим однією присутністю піднімає настрій. Щось є у цьому юнакові щире та просте. Те, чого так бракує практично кожній сучасній людині.