Розділ 11.

Ніколи не думав, що так втраплю. Скільки разів подорожував, але щоб пограбували… Серед білого дня! Правду кажуть, що ніколи ні в чому не можна бути впевненим. Залишився без нічого. Найгірше те, що загубив документи. Матір та вітчим вуха надеруть. У двадцять чотири роки ще маю таке вислуховувати від них. Було б навіть смішно, якби не дратувало. 

Може, тому я намагаюся не жити вдома? Двадцять років тому мама розійшлася з татом, і з того моменту тільки й чую, який він покидьок. Що насмілився кинути жінку з дитиною. Та щось не пригадую, щоб мама довго через це страждала. Вже через два роки підчепила багатія, та ми перебралися до особняку, що розташований за столицею. 

З новим кавалером матері стосунки не склалися. Вони не були поганими чи хорошими, нам просто байдуже одне на одного. Може, воно і на краще.

Коли якийсь шмаркач вкрав мої речі, я розгубився. Що тепер робити, стоячи в одних трусах посеред вулиці? Добре, що ті дві шатенки хоч не прогнали. Особливо та, що прибігла з качалкою. Видно, що бойова дівчина… Ще дуже вродлива. Потім дізнався її ім’я. Уляна. Красиве, як і вона сама. Та щось одразу підказало, що залицятися до такої зась. Вирішить, що хочу підлеститися, а такі люди терпіти лестощів і лицемірства не стануть. Але я не лицемір. Дівчина неймовірно сподобалася. Вперше у житті не знаю, як про це сказати. Сподіваюся, що в один з днів знайду привід. Тепер разом працюємо. Уляна особливо вродлива, коли усміхається. Робить це дуже рідко. Розумію, у чому криється причина.

Одного дня поруч із симпатичною шатенкою стало зрозуміло, що усміхатися красуні просто немає коли. Потік клієнтів, постійна зайнятість та ще й родичі на голову сідають. 

- Про що задумався? - прощебетала Марія, яка по-господарськи узяла мене під руку. 

Точно! Вилетіло з голови те, що веду офіціантку додому. 

- Про своє, Маріє, - усміхаючись, відказую, - ні з чим залишився. Думаю, як остаточно у калюжу не сісти. 

- Не хвилюйся, - говорить дівчина, - ми тебе не покинемо. Як такого красунчика кинути напризволяще? Ще вкраде хтось! 

Дівчина сміється, я ж відчуваю, що краще б це сказала Уляна. Буває ж таке… невже кохання з першого погляду? Ніколи такого не траплялося, а тут… наче хвилею накрило. 

Та я не повинен закохуватися в Уляну. У мене свої цілі. Які не пов’язані із почуттями. Тим паче до Уляни. Дівчина заявила, що кондитерська належить їй.

Що ж! Ще побачимо. Ніякого кохання, тільки справедливість. 

- Думаєш, Уляна не вижене мене при першій нагоді? - питання явно провокативне, - начальниця часто виглядає похмурою. 

Супутниця дивиться, і цього разу у погляді палахкотить докір. 

- Максе, ніколи Уля не кине людину, яка потрапила до халепи. Так, вона може бути різкою, непривітною. Але благороднішої дівчини годі й зустріти. Якби не вона… просто не знаю, що б зі мною сталося. 

- І що ж сталося? - тихо запитую. 

- Чому тебе це цікавить? - насторожується шатенка. 

- Хотілося б знати риси начальниці. Практично залежу від її милості. 

Усмішка на вустах Марії зникає. Дівчині не хочеться пригадувати події з життя. Вже навіть хочу сказати, щоб не зважала і не змушувала себе. Та несподівано починає розповідати.

Максе, я виросла у дитячому будинку. Після того, як мені виповнилося шістнадцять, розпочала шукати своє місце під сонцем. Та яке те місце може бути для сироти? Коротше, кілька років тинялася по різних роботах… 

Марія замовкає та дивиться на мене. Певно, очікує реакції, щоб я оцінив ті випробування, які вона пройшла. 

Мені важко уявити, як хтось може тинятися вулицями. Практично все життя я мав усе необхідне, доки не потрапив у ту недолугу ситуацію. Дивно, як складається життя. Секунда справи, і ти залишився ні з чим. 

- На останній роботі… тобто перед тим, як потрапити до кондитерської «Десертна мрія», мене звинуватили, що я вкрала гроші. Працювала касиром у супермаркеті, то ті тварюки… Коротше, вигнали, ще й з орендованої квартири довелося з’їхати, бо зарплату не виплатили.

Марія стискає зуби, відчуваю її злість та образу. Виникає спокуса спитати: «ти ж не крала ті гроші?» Але не наважуюся. 

Відчуваю, що за таке питання можна і в носа отримати. 

- Сиділа тоді у парку та жаліла себе. Ще як на зло дощ зарядив. Коли настає у житті якась лажа, то все і одразу. Тоді і зустрілася з Уляною. Вона виявилася справжнім янголом-рятівником. Досі пам’ятаю, як розкрила над моєю головою парасольку. Ще слова, які мені сказала… 

- Що ж вона сказала? - тихо запитую. 

Подобається слухати про Уляну. Не дивує те, що чую. Здається, з самого початку зрозумів, що вродлива працівниця кондитерської саме така. Мало говорить, але багато робить. Не для себе, для інших.