Розділ 9.

На мить завмираю. Цього і варто було очікувати. Марія попереджала, та й не заявилася Віка до «Десертної мрії», якби не хотіла скинути дитину на мене. 

Вікторія вважає, що залишати сина на няню неправильно. Мовляв, чужа жінка ніколи не стане турбуватися про Дмитра так, як це зробить рідна людина. 

Я тобі скажу, що неправильно, сестричко. Неправильно практично ігнорувати власного сина, який до того ж ніколи не знав свого батька. Неправильно ставити роботу вище сімейних цінностей. 

Неправильно скидати семирічного хлопчика на мене! Я постійно зайнята і не завжди здатна за ним, як слід, доглянути. 

«Скільки разів хотіла їй все це сказати вголос. Так і не сказала», - думаю, спостерігаючи, як Вікторія вкотре набирає на телефоні, щоб зателефонувати.

Старша сестра, як то кажуть, «вибилася» у люди. З самого малку проявляла інтерес до юридичної справи. Пригадую, як «судила» наших іграшкових ведмедиків та ляльок. Завершила юридичний і тепер постійно на варті справедливості. У більшості випадків спеціалізується на розлученнях та сімейних справах. 

Для неї закони на першому місці. Вже у житті до останньої дрібниці повинно відповідати закону. Мені дивно, що, «зробивши» дитину, не доклала зусиль, щоб знайти батька та здерти з нього аліменти. 

- Уля, я чого прийшла, - починає сестра, відволікшись на мить від телефону, - Дмитро побуде у тебе. Все рівно, тобі це нічого не варто. Він не заважатиме. 

- Добре, нехай залишається, - кажу, знаючи, що немає ніякого сенсу сперечатися. 

Віка, як спеціаліст, на всі заперечення знайде аргументи. 

От дивина та й годі. Віка поважає закони, тому вважає, що виконує всі обов’язки перед сином. Годує, вдягає, забезпечує навчання, іграшки, гаджети. Те, що малий практично завжди без уваги матері, то це неважливо. Матір діє по закону…

Не скажу, що дуже рада появі хлопчика у кондитерській. Роботи повні руки, а тут же за ним наглядати. Та кожного разу, дивлячись на задумливе личко племінника, язик не повертається відмовити. Хлопець постійно чує відмови від матері, невже ще я це зроблю? 

- Добре, я побігла, - говорить Віка, - стільки справ, не знаю, за що хапатися. Гарного дня, сестричко. 

Підбігає до мене та цмокає у щоку. Потім повертається до хлопчика, що розгублено дивиться на маму. 

- Діма, будь слухняним. З мене нова машинка на радіоуправлінні. 

Розсіяно куйовдить волосся сину, після чого швидко виходить з зали, на ходу виймаючи телефон. Дмитро мовчки спостерігає за тим, як рідна людина розчиняється за дверима. Наче її тут і не було. 

- Ти хоч снідав? - запитую у Дмитра.

Той підводить погляд, серйозний та задумливий. Навіть ніяково стає, що дитина може так дивитися. 

- Мама відвела у ресторан, - відказав малий, - наказала їсти швидше. 

Усміхаюся, хоча на душі стає тяжко. Треба бігти дивитися, як там десерти. 

- Діма, мені треба вертатися на кухню… 

- Йди, - одразу реагує хлопець, - Уля, не прикидайся, що не повинна йти працювати. Фігово бути дорослим. Я це постійно від мами чую. 

- Хочеш книгу почитати? - поруч із нами виникає Максим. 

Що у нього за манера підкрадатися? 

Дмитро дивиться на молодого чоловіка не без цікавості. 

- Ти хто будеш? 

- Я помічник цієї чарівної леді, - говорить Максим, вказуючи на мене. 

- Згоден. Вона чарівна, - підтримує Дмитро, на що я червонію. 

Знайшлися тут два джентльмени.

- То як? - перепитує Максим, - на горищі є книги. Ти б сів за столик та почитав. Це насолода, перегортати сторінки. 

- Я завжди можу почитати з телефону, - зауважив Дмитро, але Максим хитає головою. 

- То не те, малий. Круто, коли можеш сам перегорнути сторінку, вдихнути аромат книги. При цьому з’їсти тістечко «Картопля». 

- Вважай, що ти мене вмовив, - усміхається Дмитро, - показуй книгу. Тістечко також. 

Максим бере Дмитра за руку, вони разом йдуть до вікна. Потім чоловік приносить моєму племіннику книгу. Коли встиг залізти на горище та дізнатися про те, що там лежать книги? 

Та яка різниця? Головне, що знайшов, чим зайняти Дмитра. Щоразу відчуваю докори сумління, що не здатна приділити відповідну увагу племіннику. Як не гірко, але малий звик до такого. 

Не перестаю задаватися питанням, чи ображається він на мене. Саме на мене. Я погана родичка? Але ж стільки роботи на кухні і в залі.