Розділ 8.

Глянувши на Максима, все чекаю, доки той усміхнеться та скаже, що лізе не у своє діло. Але хлопець, здається, не збирається того робити. Зробивши зусилля, відповідаю:

- Звичайна кулінарна книга. Я роками збирала сюди рецепти.

- Ти? Вона пошарпана, наче їй років тридцять. Явно до твого народження.

- Це почалося ще до мене, - відповідаю, - Максиме, ти збираєшся працювати чи запитувати про особисте?

- То ця книга особисте? - не вгамовується хлопець.

- Та що з тобою? - не витримую, - ніколи кулінарної книги не бачив?

Несподівано Максим хапає за руку та притягує до себе. В очах спалахує нетерпіння та навіть злість. Це так на нього не схоже… хоча знаю хлопця зовсім мало, але він здавався врівноваженим. Тиха вода греблі рве…

На якусь мить злякалася. Це нагадало мою фізичну безпомічність перед чоловічою статтю. Коли хтось бере гору, бо він просто сильніший. Як було у середній школі. 

- Максе, припини, - тихо кажу, змусивши поглянути парубку у вічі. 

Наступної миті блиск в очах хлопця зникає, натомість спалахує легкий переляк та відчуття провини. Відпускає та відходить на крок. 

- Уляно, пробач. Не знаю, що на мене найшло. Не зважай. Розумієш, я сам колись збирав рецепти і думав, що до такого ніхто не додумається, крім мене. То й розізлився… 

- Дурна відмазка, - відповідаю, - але неважливо. Тістечко «Картопля» вмієш робити?

- Звичайно. Десерт дитинства.

- От і добре. Берися за приготування. Хочу зробити акцію. Той, хто замовить наш фірмовий фруктовий чай, отримає «Картоплю» у подарунок.

- Гарний маркетинговий хід, - говорить Максим, але бачу, що настрій у молодика погіршився.

Мені ніколи слідкувати за настроєм помічника. Беруся за роботу. Доки Максим стане чаклувати над тістечками, збираюся приготувати торт з печива і зробити його десертом дня. Це зручно тим, що, як і в попередньому десерті, випікання не потрібно. Що й дозволить заощадити час та зусилля.

Клієнтів сьогодні достатньо. Літо зазвичай є активним часом для тих, хто полюбляє солодке. До того ж кондитерська знаходиться у вигідному місці. Тому залишається тільки крутитися та сподіватися, що все встигнеш.

- Уля, - на кухню забігає Марія, і по її милому личку бачу, що новини кепські.

- Що там?

- Вони прийшли… - тихо і навіть винувато говорить Марія, наче це від неї залежить.

«Тільки не це, - подумки застогнала, - чому сьогодні? Невже у Віки не знайшлося іншого часу?»

- Слухай, Уля, - продовжує Марія, - Максим може мені допомогти у залі? Ніяк не здатна впоратися сама.

- Максе, йди у зал. Будеш обслуговувати клієнтів, - наказую, обернувшись до молодика, - я винесу «десерт дня», поставлю на вітрину. Потім піду до Віки. Вона з…

- Так.

Вхопивши вже порізаний торт, несу до зали, де ставлю на вітрину. Саме там, де має стояти головний смаколик. Виглядає досить скромно, та нехай. Багато кому подобається торт з печива.

- Я тобі сказала двічі. Втретє повторити? Доки не вивчимо справу досконало, братися не будемо. Що з того, що поспішає? Як наставляти роги дружині, то він не поспішав. Робив це кілька років. Тепер маємо захищати того ловеласа! Чула! Я чула, скільки він пропонує.

Все це лунає прямо поруч зі мною. Обертаюся та бачу старшу сестру, яка не відривається від дорогого айфону. Виглядає, як завжди, неперевершено. Строгий костюм, що наче вилитий, сидить на фігурі (якби не знала, що народжувала, то не повірила б), висока шпилька, акуратно вкладене волосся. 

Не відривається від телефону, вирішуючи чергову юридичну справу. Вікторія - успішний адвокат, навіть ім’я говорить саме за себе. Не те що я. 

- Привіт, Віко, - вітаюся із сестрою, - рада тебе…

Сестра робить жест рукою, щоб я мовчала. Впізнаю вічно ділову Вікторію. 

- Будеш зі мною так говорити, то сам вестимеш справу. Що тоді буде? Правильно. Нічого. От і подумай про це! 

Вікторія гнівно скидає виклик, потім дивиться на мене. 

- Інколи дивуюся, які телепні йдуть в юристи. 

- Головне, що ти розумна, - відказую, - що тебе принесло до моєї скромної кондитерської. 

У цей час внизу хтось обіймає. Дивлюся. Ось і відповідь. Дмитро - мій семирічний племінник, притулився до тітки.