Розділ 6.

Прокидаюся від того, що ніс ловить аромат кави. На кухні стоїть кавомашина, але не завжди є час скористатися нею. Надаю перевагу розчинній. Далеко не така смачна, але готується швидше. Залила окропом і готово. Ще мити ту кавомашину… Простіше та дешевше купити напій, який не завжди і кавою назвати можна. 

Та цей ранок нагадав, що існує дійсно ароматна та якісна кава. Встаю і, вдягнувши халат, пряму на кухню. 

Дивуюся тому, як чудово виспалася. Думала, через присутність сторонньої людини (тим паче, чоловіка) не спатиму всю ніч. Але ні, вийшло навпаки. Знаючи, що Максим влаштувався на стільцях на кухні, почувалася у безпеці. Дивно, але це саме так. 

- Бачу, ти вже облаштувався та господарюєш, - не без іронії запитую, побачивши, як Максим розливає каву по чашках. На столі стоять дві тарілки з вівсянкою та ще одна тарілка з нарізаними фруктами. 

Стоп! Це коли у моєму домі були ананаси та манго?

- Де ти це взяв? 

- І тобі доброго ранку, - говорить Максим, поглянувши на мене і всміхаючись. 

Та його чарівна і харизматична усмішка зараз не подіє. Де він міг узяти гроші на такі дорогі фрукти, коли ще вчора залишився взагалі без нічого? 

- Ранок стане ще добрішим, якщо поясниш, де ти це взяв? - наче суддя, вказую на скибочки ананасу та манго. 

- Не полюбляєш такого? 

- Максе! 

Дивиться, як на набридливу комашку. Мовляв, чого чіпляєшся? Бери та їж ананас. 

- У мене залишилося кілька тисяч гривень. 

- Які ти у трусах ховав? 

- Уяви собі! Наче ви, дівчата, такого ніколи не робите. 

- Є таке, - погоджуюся і вирішую скористатися можливістю поласувати екзотичними фруктами. 

- Дякую за приготований сніданок, - кажу через кілька хвилин, як сидимо за столом, - зазвичай, сама готую. І не тільки собі… 

- У тебе є хлопець?

- Угу, - відказую, беручи чергову скибочку манго, - якому сім років. 

- Твоя дитина? - вражено запитує Максим. - Уляно, тобі, на вигляд, не більше двадцяти років. 

- Двадцять один, - уточнюю, - кажу про свого племінника. Син старшої сестри. 

Розмова на якийсь час припиняється. Максим обдумує те, що я розповіла? Хоча яка мені різниця? Ніяких подальших планів з цим молодиком не передбачається. 

- Що у тебе з документами та вкраденим майном? - запитую, хоча це мене не стосується. Питаю виключно з ввічливості.

Хоча б для того, щоб подякувати за смачний сніданок, маю запитати. 

- Я сходив у відділок, - говорить Максим, - написав заяву, тож тепер, принаймні, ніхто не скористається чужими документами. Та на відновлення паспорту піде, як мінімум, двадцять днів. 

- Що думаєш робити? - несподівано для себе, простягаю руку і накриваю долоню молодика. 

Максим дивиться на непроханий жест уваги, і я забираю руку. 

- Уляно, точно не знаю… але… 

Хлопець ніяковіє, а я, здається, знаю, що скаже. Не знаю тільки, як відповісти. 

- Чи немає у кондитерській роботи? Згоден працювати за мінімальну ставку. 

Ну от! Сталося те, що мало статися. Красунчик вирішив остаточно сісти мені на шию. 

Відмовляти не поспішаю. Зайвих грошей платити у мене немає, але…

Пригадується розмова з Марією, причому не одна. Дівчина скаржиться, що удвох не впораємося, клієнтів стає більше, особливо тепер, коли літо. Кияни прагнуть відпочити, посидіти у кафе, поспілкуватися за чашкою кави та смачними десертами. 

- Що ти вмієш робити? - запитую, очікуючи відповідь на кшталт «все, що скажеш» або «готовий підмітати та посуд мити». 

В принципі, такий варіант також влаштує. Прибиральник та посудомийник значно розвантажать мене з Марією. 

- Я вмію робити десерти, - відказує Максим так, як узагалі не очікую, - Уляно, я стану чудовим помічником. Ти ж саме цим займаєшся, наскільки відомо. 

- Звідки тобі відомо? - надулася, запідозривши неладне. 

- Мені кілька хвилин вистачило, щоб це зрозуміти, - знизує хлопець, - спостерігав за тобою у кондитерській. 

- Думала, тебе більше Маша зацікавила. І за нею спостерігав, - намагаюся віджартуватися, але на щоках спалахує зрадницький рум’янець. 

- Ні. Не за нею, - серйозно відказує шатен, - ти більше зацікавила.

Отакої! Чому він так сказав? І чому мені це сподобалося? 

- Максе, буду щирою, - кажу, практично змусивши себе поглянути у вічі юнака, - не раджу. Моє життя дуже метушливе. Ті, хто знаходиться поруч, також це відчувають. 

- Не страшно, - парує Максим, - моє життя також не особливо стабільне. 

- Роботи багато… 

- Я не боюся роботи, - наполягає чоловік, - Уляно, уяви себе на моєму місці. Залишився ні з чим, без копійки у кишені. Або майже… але тих коштів, що є, надовго не вистачить. 

- Нічого уявляти, - відказую і замовкаю. 

- Буду вдячний, якщо пустиш пожити на горище. Мені багато не потрібно. Натомість працюватиму по максимуму. Навіть без вихідних. 

- Ми з Марією і так працюємо практично без вихідних, - сумно відказую. 

Тільки зараз зрозумівши, наскільки втомилася. Допомога не стала б зайвою.