Розділ 5.

Вірна офіціантка мовчить, по виразу обличчя помічаю, що залишається при своїй думці. Подальші слова підтверджують це:

- Уляно, як би там не було, але тобі потрібна допомога. Нам потрібна. Може, наймемо когось хоча б на підробіток? На часткову зайнятість?

- Непогана затія, - відказую, - подумаю над цим.

- Подумай, - говорить Марія, - всіх грошей все одно не заробиш.

- Я знаю.

Настає мовчання, потім Марія обережно, наче боїться наступити на скло, говорить:

- Уляно, я хвилююся за тебе. Мені не байдуже.

- Я знаю.

Дівчина усміхається і, попрощавшись, йде додому. Мені ще треба зачинити двері кондитерської та перевірити сигналізацію.

Та я продовжую сидіти, роздумуючи над нещодавньою розмовою. Марія сказала, що їй не байдуже, хвилюється, що я втомлююся, та не хоче цього. Та щось не віриться. Не вдається до кінця повірити, що за мене дійсно хтось може хвилюватися. 

Хто для мене Марія та хто я для неї? Весняного дня зустріла дівчину, що плакала, сидячи у парку під дощем. Якраз мала вихідний, їздила до лікарні. Не могла пройти повз людину, яка сумувала. Наставила над нею парасольку, запитала, що сталося. Тепер працюємо разом… та все одно, не думаю, що Марія аж так переймається моїм станом та долею. Люди, зазвичай, невдячні, та й узагалі, мало хто кому щось винен. 

Чого це я розсілася? Треба піднімати п’яту точку, все перевіряти та йти додому. Встигнути поспати, щоб хоча б трохи відновити сили на завтра. Уявляю, в якому захваті будуть покупці, коли побачать фісташковий десерт дня.

Перевіривши зачинені двері, обертаюся і… трохи не підскочила, побачивши чоловічу постать, що наче з-під землі виросла. Переживши перший переляк, придивляюся і упізнаю Максима. 

- Якого… я через тебе трохи… Максиме, що ти тут робиш? Чому повернувся? 

- Ти як думаєш? Я без грошей, без документів. Маю тільки те, що на мені, та й те не моє. Уляно, куди йти, як не в єдине місце, звідки не виженуть? 

- Чому вирішив, що не вижену? - похмуро запитую, знаючи вже, що не виставлю людину, яка опинилася у безвихідному становищі. 

- Я прошу про це, - говорить Максим, - Уляно, ти врятувала мене, дала одяг. Невже виженеш? Що мені робити? Ночувати на вулиці? Знаєш, я не боюся цього. Не раз зі мною подібне траплялося. Та все ж вирішив спочатку запитати. Адже є добрі люди у світі. 

- У добрих на горбі їздять, - відказую, не знаючи, як вдіяти.

Реально відчуваю себе розгубленою. Куди я подіну парубка? Залишити ночувати на горищі у кондитерській? Але що, якщо вкраде щось? Звісно, касу я зняла та сховала до сейфу. Та він може з’їсти товар, що приготувала на завтра, або розбити посуд. Хто знає, що у голові молодика, який вештається по світу з одним рюкзаком? Який у нього примудрилися вкрасти. 

Кликати до себе? Зазвичай хлопці розцінюють подібне запрошення як дозвіл провести час в одному ліжку. Воно мені треба? Та послати кучерявого шатена якомога далі, і все вирішиться. 

Відкриваю рота, але сказати вголос не виходить. Яка ж я дурепа безхарактерна. 

Максим по моєму виразу обличчя починає розуміти. Ніяково усміхнувшись, говорить:

Не зважай. Ти не повинна перейматися моїми проблемами. Заночую десь під ліхтарем, а вдень придумаю, як бути. 

Юнак розвертається та йде, а я… ну не можу дозволити людині піти у ніч. Хіба мало сама ночей пересиділа під чужим парканом, коли тато напідпитку приходив додому та зло на нас зривав? 

- Зачекай, - роблю крок за хлопцем, наздогнавши, автоматично кладу долоню йому на плече. 

Той обертається і дивиться блакитними очима. Очі у нього як у наївного підлітка, а не дорослого чоловіка. Так мій племінник дивиться, коли хоче чергове тістечко з вітрини. На дурняк, звісно. 

- Максе, - несподівано переходжу на скорочену версію імені, - можеш піти до мене на квартиру. 

Тепер на обличчі шатена виникає здивування. Вуст торкається легенька усмішка. Невже подумав про те саме?

- Це ж треба! Не думав навіть…

- І не думай, - різко перебиваю, - Максиме, я пропоную тобі заночувати у себе. Спатимеш на кухні, на стільцях. Коли не влаштовує…

- Влаштовує, - поспіхом відказує молодик, - стільці - то прекрасна альтернатива асфальту чи травичці.

- Але знай наступне, - намагаюся надати голосу погрози, - надумаєш щось викинути… тобі ж гірше буде. Я вмію за себе постояти.

- Не маю жодних сумнівів, - серйозно говорить Максим, - хоча по тобі не скажеш. Тендітна дівчина…

- Компліменти не допоможуть, - відказую, - пішли вже. Ніч на дворі, а зранку на роботу.

Відповідаю дещо більш непривітно, ніж хотілося, через те, що ситуація дратує. Скільки разів наказувала собі не допомагати, особливо тим, кого ледве знаю… щоразу не виходить. Я не можу пройти повз чужої біди. Не здатна відвернутися там, де маю змогу допомогти, навіть якщо доведеться пожертвувати власним комфортом та спокоєм.