Розділ 4.

Цього разу попався міцний горішок. Жіночка наполегливо доводить, що ми хотіли її отруїти і навмисне підсунули бананове тістечко. На зауваження, що вона сама таке вибрала, категорично відказує, що то наше завдання - попередити. Правда, про що попереджати, ні я, ні Марія так і не зрозуміли.

Все ж таки вдається заспокоїти клієнтку, запропонувавши десерт із полуницею. Жінка на мить задумується, чим викликає роздратування.

«Якщо скаже, що і на полуницю алергія чи ще щось, то просто візьму те тістечко і…»

- Добре, - говорить клієнтка, - але тільки тому, що у мене хороший настрій.

Нічого собі! Який же у неї поганий настрій? 

Доки Марія обслуговує інших покупців, я оглядаюся. Максима немає, певне, пішов по своїм справам. Відчуваю навіть жаль, встигла прив’язатися до авантюрного хлопчини. Відсутність несподіваного гостя помічає також Марія. Вичекавши хвилинку, коли клієнтів немає, підходить до мене і запитує: 

- Де той красунчик дівся? 

- У нього все вкрали, - відповідаю, - у тому числі позбавили документів. Побіг подавати заяву. 

- Як думаєш, повернеться? - грайливо запитує офіціантка, - він симпатичний. Дупця нічого, на животі прес проступає. 

- Згодна, але не думаю, що повернеться. У нього власні проблеми. Узагалі… 

Тільки зараз здогадуюся, що молодому чоловіку потрібно було дати гроші, хоча б на проїзд. Здається, до ближнього відділку Національної поліції звідси можна дійти пішки. Йти довго, але дійти реально. Та що він далі робитиме?

Хоча яка мені різниця? Максим дорослий, якось впорається. Ще працювати потрібно, як мінімум, чотири години, думати, які десерти робити на завтра. Дідько! Я ж навіть не подумала, який десерт дня на завтра приготувати. 

- Навіть не дізналася, як його звуть, - надуває губки Марія. 

- Максимом його звуть, - відмахуюся від співрозмовниці, - йди працювати. Не допускай черги, казала тобі. 

Думка про завтрашній десерт приковує всю увагу. Йду на кухню та видивляюся книгу випічки, яку мені свого часу довірили. Ховаю її у сейфі, від якого маю ключі тільки я та власник закладу. Діставши, починаю гортати. 

- Хм… на завтра можна вибрати трайфл з фісташками. Готувати його складно, але покупцям сподобається. Для оригінальності додати краплинку малинового джему. Зовсім трошки, щоб просто вийшли нотки смаку. 

Вирішено! Готую на завтра десерт дня з фісташками. Який отримає назву «Фісташкова насолода». Прийматися краще зараз…

- Уляно, - до кухні забігає Марія трохи не у сльозах, - я тебе благаю, вийди у залу. Я сама не впораюся. Прийшла група студентів, зайняли два столики під вікном. Але ще заявилися пенсіонери та літня пара, що ходять до нас постійно. Обурюються, що молодь зайняла їхнє місце. Студенти кажуть, що мають право там сидіти, а старі… 

- Все добре, Маріє, - спокійно кажу, - йди, виконуй замовлення. Я піду, розберуся. 

Нудно на роботі не буває, не знаю, перевага це чи недолік. Кожен день, навіть будній, такий насичений, що просто не знаєш, що утнуть клієнти та до якого сюрпризу варто готуватися. 

Ситуацію владнати вдалося, хоча й не одразу. Там, де стикаються два покоління, просто ніколи не буває. Прийшлося використати дипломатичні здібності і переконати пенсіонерів, що ті дозволили молодим людям посидіти біля вікна. Ті погодилися тільки після того, як отримали знижку у п’ятдесят відсотків на другий десерт.

Надвечір відчуваю себе втомленою. Повісивши на двері табличку «Зачинено», сідаю на порозі та, зітхнувши, дивлюся перед собою. Постійна взаємодія з людьми виснажує, якби не любила свою роботу. Робота — то єдине, що я можу взаємно любити. 

- Уляно, ти додому не збираєшся? - підходить Марія, тримаючи в руках сумочку. Її струнка постать вимальовується у літніх сутінках. 

- Збираюся, - відказую, - ти йди, Марійко. Я ще раз перевірю кондитерську, а потім піду. До завтра. 

Марія не поспішає йти. Сідає поруч і бере за руку. Дивлюся, як її рука торкається моєї. Не полюбляю такого. Коли була малою, то батьки рідко брали на руки, практично ніколи не гралися зі мною. Не звикла, щоб хтось проявляв тілесну увагу.

- Уляно, так далі не можна. Ми не потягнемо роботу тут удвох. 

- Мила, якщо ти про зарплатню, то постараюся підвищити наступного місяця. Зараз ніяк, - зніяковілим голосом відповідаю. 

- Знаєш, що не про гроші йдеться, - з легким голосом відказує симпатична шатенка, - Уляно, я ще нічого. Ти ж після зміни з ніг падаєш. Готуєш тістечка, печиво, випікаєш торти. Встигаєш обслуговувати клієнтів, не допускаєш конфліктів. Навіть за прибирання берешся після роботи. Не протягнеш довго. 

- Маріє, що вдієш? - не витримую, щоб не поглянути у вічі дівчині, - зараз період такий. Мені довірилися, я не можу підвести. 

Марія тільки хитає головою. Дівчина розуміє, але порадити нічого не здатна. Як часто у житті буває. Багато хто вміє говорити, але допомогти практично, то вже складніше.