Розділ 3.

У погляді хлопця, здається, промайнула розгубленість. Він думав, що я не запитаю? Та вже ж хочеться дізнатися, як звуть того, хто прийшов на початку тижня до кондитерської в одному спідньому.

- То як тебе звуть? Думаю, пора нарешті познайомитися. До речі, це перше моє настільки оригінальне знайомство.

Красивий шатен тихо сміється, потім говорить:

- Я Максим. Вас як звуть?

- Уляна. Не кажи мені «ви». Я не настільки сувора, як здаюся.

- Згоден. Ти дуже красива. Вродлива до неймовірності.

Відчуваю себе розгубленою. Нечасто отримую компліменти, щиро кажучи, практично ніколи. Клієнти інколи відпускають щось схвальне щодо моєї фігури чи волосся, але не сприймаю серйозно. Цей молодик вважає мене гарною? Чого б це? Не інакше, як хоче підлеститися, щоб не вигнала.

Максим дивиться пильно, наче вивчає. Потім продовжує:

- Уляно, якщо зачепив, то… ти дійсно дуже красива. Не бачу сенсу приховувати це.

- Комплімент приймається, - відказую, мимохіть закусивши нижню губу. Дурна звичка, завжди так роблю, коли хвилююся.

Десь мить дивимося одне на одного, потім промовляю:

- Максиме, розкажи, звідки взявся? Як сталося, що опинився у вигляді, коли тільки й сором прикритий?

Хлопець знітився, відмічаю, що з рум’янцем він став ще більш милим.

-Я мандрівник, якщо можна так сказати, - відказує, ховаючи очі, - наразі подорожую Україною, ось до Києва приїхав. Грошей небагато, не завжди виходить зупинитися у готелі. Коротше, проходив повз і вирішив пошукати шланг на задньому дворі. Щоб помитися. Зняв одяг, поставив рюкзак, а якийсь покидьок підкрався ззаду та, вхопивши все, дав драла. Причому так швидко, що я б не зумів наздогнати, якби навіть кинувся за ним. До того ж якось ніяково вулицями бігти практично голяка. Люди мене не зрозуміють, а потрапити до поліцейської дільниці ще менше хочеться. 

Хитаю головою. Це ж треба! Як життя влаштоване. Секунда справи і все. Залишився ні з чим і не знаєш, що робити далі.

- Тому дуже вдячний, що не прогнали. Хоч і злякав ту дівчину. Вона тут працює? 

- Так, - коротко відказую, - вона тут офіціантка. 

- Ти хто будеш? - запитує так обережно, наче ступає по битому склу, - ти власниця? 

- Припустімо, - відказую, схрестивши руки на грудях. 

- Тобто, кондитерська належить тобі? 

- Саме так. Чому запитуєш? - не подобаються мені питання, які ставить практично незнайомий молодик. 

Не люблю, коли лізуть в особистий простір. Ні для кого не маю виключень, навіть для вродливих шатенів з підкачаним тілом. 

- З цікавості, - виправляється Максим, - до речі, чув, що тут подають десерти дня. 

- Де це ти таке чув? - запитую дещо більш різко, ніж хотілося, - я ніде не рекламуюся. 

- Про тебе говорять у місті, - усміхається хлопець, і ця усмішка виглядає такою чарівною.

На мить спалахує думка, що молодик міг би мені сподобатися. Але яка різниця? Все одно не щастить з протилежною статтю. Це у нас сімейне. Щастя в особистому житті не знайшла ні старша сестра, ні середня. Навряд чи доля зробить для мене виключення. 

- Що думаєш робити далі? - запитую, бо дійсно турбує доля Максима, - у тебе вкрали все? У тому числі документи та телефон? 

- Так, - говорить молодий чоловік, - все носив у рюкзаку. Як телепень останній. 

- Зволікати не можна. Негайно йди до поліції. Подай заяву на те, що вкрали документи, гроші та телефон. Якщо, звісно, не хочеш, щоб на твоє ім’я кредитів набрали. 

Хлопець киває, погоджуючись. Разом виходимо з горища, спускаємося сходами. Несподівано юнак бере за руку, змусивши зупинитися. 

- Уляно, я…

Здивовано дивлюся на шатена. Знову хоче подякувати? Та я з першого разу почула.

Максим не встигає продовжити почате, як до нас підскочила Марія. Вхопивши за іншу руку, судомно промовила:

- Уляно, підійди негайно. Он та тітка спокою не дає. Замовила бананове тістечко і тепер обурюється, що не любить такого. Для кого на вітрині написані назви десертів? Тупиця недолуга!

- Я розберуся, - відповідаю і, практично висмикнувши долоню з пальців хлопця, йду до незадоволеної клієнтки. Мені не звикати уникати конфліктів з покупцями і зводити все до мирної угоди.