Розділ 2.

Вибігаю з кафе, войовниче стискаючи у руках качалку. Пригадуються шкільні роки, коли доводилося відстоювати себе. Відбирати у хуліганів свої зошити, які рвали на моїх очах, чи не дозволяти постійно списувати домашнє завдання, над яким працювала вихідні.

Ще зі школи життя навчило одразу приймати бойову позицію. Тому зараз налаштована захистити Марію, що б там не сталося. До речі, що там сталося?

Прибігла на крик офіціантки, бачу, що стоїть, заклякнувши, поруч із мішком зі сміттям, який впустила на землю. Перед дівчиною стоїть незнайомий молодик… в одних трусах. Отакої! Не вистачало маніяків серед білого дня.

- Що ти тут робиш? - гримнула, підходячи до невідомого, - забирайся негайно! Збоченцю!

Хлопчина дивиться на нас обох зляканими очима. Здається, тривожиться більше, ніж ми. Сподіваюся, він здоровий, адже хто ж додумається розгулювати посеред міста в одному спідньому?

- Пробачте мені, - говорить хлопець, - вибачте, що налякав. 

- Ще й як! - обурилася Марія, - прийшла сміття викинути, а тут цей… не знаю, як назвати. 

- Негайно кажи, що ти тут забув? - різко промовляю, хоча вже не так злюся. 

Але збавляти оберти не збираюся. Невідомо, хто цей хлопець та що у нього на умі. 

- Я хотів помитися, - хлопець показує на шланг, підключений до оприскувача. 

- Щоб прийняти душ, прийшов одразу практично оголений? - не вгамовуюся я. 

- Я все розповім. Тільки не женіть, - благає незнайомець, - куди я піду, коли навіть кросівки вкрали? 

- Виходить, тебе пограбували? - втручається Марія, що до цього моменту мовчала, - бідолашний. 

Чудово! Для Марії він вже бідолашний. То може, мені не треба було бігти їй на допомогу, стискаючи у руках качалку? Самі б розібралися. 

Розмірковую, а в душі відчувається жаль. У хлопця сталися якісь труднощі, щось пішло не за планом. Сама знаю, як то залишитися без нічого. Тієї ночі, в останні дні зими… та я хоч одягнена була.

- Ходімо, - кажу, вже лагідніше поглянувши на молодика, - на горищі є старий одяг. Але ти розкажеш все! Надумаєш брехати, виставлю геть.

- Дякую, панянко, - ввічливо говорить молодий чоловік, я усміхаюся. Подобається, коли хлопці так мене називають. Хоча трапляється це не так часто, в основному клієнти чоловічої статі фліртують або їм узагалі байдуже. Сприймаючи дівчину, що подає тістечка, як частину кондитерської. Зручні меблі, не більше.

Утрьох заходимо до кондитерської. Марія вже забула про свій переляк та мило щебече з новоприбулим. Той похнюплено мовчить, чудово розумію. Кому ж сподобається без штанів залишитися?

Зайшовши до зали, бачимо літню жінку, що нетерпляче позирає довкола. Помітивши нас, обурено говорить:

- Нарешті! Що це за сервіс такий… і що це?

Вражено дивиться на хлопчину, що показує себе в усій красі. Швидко кидаю підлеглій: «Маріє, надай необхідні послуги» і, схопивши невідомого за руку, підіймаюся сходами, що ведуть на горище.

Горище облаштоване під людське житло. Стоїть ліжко, шафа, в якій безліч як жіночого, так і чоловічого одягу. Проведена електрика, ловить інтернет. Колись я тут жила, але потім перебралася на квартиру, куди мене люб’язно пустили. Інколи задумуюся над тим, яким крихким являється моє життя. Нічого свого… та якось тримаюся.

Хлопець галантно пропускає мене вперед. Виникає думка, що збирається напасти зі спини, але сама вже готова розсміятися. Маю перебір з уявою, хоча довіряти в цьому світі не можна нікому.

- Вибирай одяг, - кажу, вказавши на шафу, - сподіваюся, знайдеш свій розмір. Взуття там також є.

- Впевнений, що знайду, - відказує хлопець.

- Звідки така впевненість? - запитую і мимохіть усміхаюся.

Чомусь поруч із цим хлопцем почуваєшся… як би сказати, на своєму місці. Затишно та у безпеці. Я ж давно не відчувала подібного, якщо узагалі було таке. 

Не стримавшись, розглядаю молодого чоловіка, бажаючи дізнатися, кого занесло до «Десертної мрії». Варто сказати, що поглянути є на що. Те, що хлопець розгулював в одних трусах, не зашкодило. Навпаки…

Юнакові на вигляд років двадцять чотири, отже, старший мене на три роки. Великі блакитні очі, правильні риси обличчя. Тіло струнке та злегка підкачане. Не качок, що проводить весь вільний час у тренажерці, але й не худорлявий. Якраз «золота середина», від якої у жінок слинки починають крапати. Вузькі стегна, міцні руки. 

Шапка густого волосся кольору спілого каштану. Пасма в’ються, додаючи образу чарівності. Навіть хочеться сказати, щоб не поспішав вдягатися. Але не кажу такого, бо тоді збоченкою стану я. 

- Готово, - говорить незнайомець, вдягнувшись у синю футболку, потерті джинси та взувши старенькі кросівки, - ще раз дякую вам. 

- Розповідай, приятелю, - відказую, схрестивши руки на грудях. 

- Про що саме? - обережно питає той. 

- Для початку, хоча б скажи, як тебе звуть.

Мої милі читачі! Перед вами дебютна книга автора Беатріс Тейлор. Якщо твір знайшов відгук у ваших серцях, підтримайте відгуком, вподобайкою чи іншим знаком уваги. Для автора це мотивація і бажання писати далі.