Ніхто

— Доброго дня, шановний пан Нік, та хіба буває тут день?
Я стояв біля дивного чоловіка, який сидів, опершись на дерево, яке вже наче повністю було з металу. Дереву було вже на вигляд тисячі років, і наче воно вже збиралося помирати. Більш за все мене цікавило, чому воно могло рости лише серед сірого піску. Навколо нас не було нічого, окрім піску — сірого, наче йому відрубали яскравість. Того самого чоловіка наче й не було. Він виглядав дуже дивно. Все, що на ньому, — тільки чорний плащ, який настільки поглинав світло, що й самої істоти наче не було видно. Я все ж таки наважився відповісти:
— Все добре, а як вас звати і взагалі чи ви знаєте, як я сюди потрапив?
— Тільки ти можеш вирішувати, як тобі мене називати.
Це було дивно, але що може бути ще дивнішим від того, що я навіть не пам’ятав, хто я. Тому я вирішив назвати тільки те, що було в мене на думці. Випадковий набір букв, та навіть просто звуків.
— Хай тебе будуть звати... Річка.
— Так ти мене ще давно не називав, — сказав він голосом, по якому було чутно, що він трохи посміхнувся.
Я лише далі дивився на нього та навіть не знав, що сказати. А що може сказати людина, яка навіть не пам’ятає, хто вона.
— Хочеш дещо покажу? — спитав Річка.
Він почав іти в сторону, і мені нічого не лишалося, як піти за ним. Ми йшли довго — декілька хвилин... чи років. Хіба ж то я можу вимірювати час. В кінці ми прийшли до місця, де сірий пісок ставав нижче, а поміж пагорбами текла рідина прозорого кольору, але вона так і хотіла показатися яскраво-блакитною. Річка сів і запалив цигарку.