1

Як мене звати? Не знаю, як себе назвати. А чи існую я взагалі? Взагалі, існує щось навколо мене і я окремо? Навіть не знаю.
Я прокинувся в пустелі... Ну, як прокинувся — з'явився. Як я існував, не знаю. Все, що я міг, — це думати й міняти себе в просторі. Чи це пісок рухався, чи я — до нього вже не мало різниці. Я мав іти, куди — ідти не знаю, напевно, в бік піску. Якого? Ну, того самого, до якого я йшов. Пісок був блискучим, як прикраса. А яка прикраса? З золота чи срібла? А хто його знає, я що, бачив прикраси? Ось я іду. Це ж так називають люди? Іти. Слово з чотирьох літер, а для мене воно було всім. Я пройшов багато. Скількись там часу і якусь там відстань, і зустрів вежу. Вежа була така цікава, але чому я на неї повинен звертати увагу? Я пішов далі, далі і далі. Пісок ставав усе більш сірим, взагалі не схожим на прикрасу. Я дійшов до того моменту, коли все навколо стало чорно-білим.
​Там десь стояло щось, схоже на людину. Ну, мені так потім десь сказали, вже не пам'ятаю де, можливо, десь у плацкарті.
Ви мене спитаєте, коли і взагалі чого я там був? А хіба то має значення? Можливо, це було десь у майбутньому... Таааак, десь у майбутньому.
​Все навколо було настільки моторошним і заспокійливим, що нічого не лишалося робити, як тільки насолоджуватися тим, що в мене є. Тим, що, можливо, мене знищить. Але на цей раз я вирішив підійти до цієї людини. Вона була в чорній накидці, лиця наче й не було, була лише темрява на тому місці, де повинно бути обличчя, наче він був схожий на мене.
​Коли він мене побачив, він підійшов до мене.
​— О, знову ти, — сказав він мені, наче впізнав.
— Хто я? — спитав я з повним непорозумінням.
— А хіба важливо, хто ти, головне, що ти — це ти.
​Мені було б дуже цікаво спитати, як можна називати щось мною, якщо я ще не впевнений, що я існую, а тим більше називати те, чого не існує, тим, що існує. Взагалі, якась маячня.
​— А ти хто?
— Тільки ти можеш це сказати.
​Я трохи подумав.
— Хай тебе зватимуть... Річка.
— Добре, так ти мене ще давно не називав.
​Я простояв і відчув дивне відчуття, наче я хотів би поговорити з ним ще раз.
— Пішли, я тобі дещо покажу.
​Він відвів мене вбік. Ми знову йшли з ним — незрозуміло скільки та незрозуміло навіщо. Я не знав, як це описати, тому що не міг порівняти. Після якоїсь кількості часу ми прийшли на незрозумілу локацію, де була якась речовина, що не мала форми, налита начебто між горами піску. Річка дістав цигарку і закурив, прямо як та людина в плацкарті.