П'ята глава

Ліза Ковбасюк була дуже непоганою стендаперкою, її часто запрошували на корпоративні вечірки і тімбілдінги. Тому вона зовсім не здивувалася коли їй подзвонили з Інституту Соціальних досліджень і попросили зустрічі. Зустріч назначив керівник відділу вивчення наративних архетипів Філімон Борщевий.

Ліза рішуче, але легко ступала по довгому коридору Інституту, милуючись дивним поєднанням сучасних технологій і старих книжкових полиць. Кожні кілька кроків вона помічала таблички з серйозними написами на кшталт «Відділ соціальних стратегій» або «Лабораторія культурних моделей», аж поки не натрапила на двері з табличкою «Керівник відділу вивчення наративних архетипів». Маркером була приписка “Це Відділ Казок!!!”

Ліза зупинилася на мить, усміхнулася і подумала: «Ну, ось і справжній відділ казок!» – а потім ввійшла і помітила чоловіка, що сидів за письмовим столом серед купи паперів, старих термосів та ноутбука, який явно пережив не одну ніч у цьому кабінеті.

Філімон Борщевий виявився чоловіком середнього віку з розкуйовдженим волоссям і окулярами, які весь час з’їжджали на кінчик носа. Він мав вигляд людини, котра ночує не вдома, а в кабінеті між кипами паперів і старими термосами з кавою. Побачивши Лізу, він підняв голову, трохи по хлопчачі всміхнувся й сказав:

– Пані Лізо, ми давно спостерігаємо за вашим талантом. І мушу сказати, ви саме та людина, яку шукає наш відділ.

Він зробив паузу, наче намагаючись підібрати слова, і додав трохи сором’язливо:

– Скоро у нас буде десята річниця створення нашого наукового відділу… Ми між собою називаємо його… е-е… відділ Казок. І ми дуже хотіли б відзначити цю дату якось помітно… Щоб було що згадати. І ми… – тут Філімон трохи почервонів і кинув швидкий чоловічий погляд на Лізу – – Ну… тобто я… взяв на себе сміливість запросити саме вас. Тому що в захваті від ваших стендапів і вашого гумору!

Його сором’язливість була такою очевидною, що Ліза не змогла стримати легку усмішку. Вона м’яко всміхнулася й трохи нахиливши голову, відповіла:

– Відділ Казок… гарна назва. Тобто у вас формули закінчуються словами: «І жили вони довго й щасливо»? Але я завжди знала, що десь існує такий відділ, і от він — прямо серед серйозних науковців!

Вона подивилася уважно на Філімона і додала вже без жартів:

– Але взагалі-то я зараз збираю гроші на наземний дрон-розміновувач для бригади, в якій служить мій рідний брат. І гроші мені дуже потрібні. Тому пропоную: окрім гонорару за мій виступ, ще організувати благодійну лотерею.

Філімон затулив рот рукою й на мить став схожий на хлопця, який щойно отримав несподіваний подарунок.

– Л… лотерею? – пробурмотів він, трохи запинаючись. – Це… несподівано. Але… насправді чудова ідея! – розвів руками, ніби намагаючись пояснити власне здивування. – Я… я дуже радий, що стендапери можуть поєднувати гумор із військовими зборами.

Він глянув на Лізу, намагаючись приховати, як його зніяковіння перетворюється на захоплення, і додав:

– Добре, пані Лізо, якщо ви так кажете… ми можемо організувати цю лотерею. У такому разі мені треба буде познайомити вас із деякими членами нашого колективу, щоб ви змогли підготувати лоти.

Ліза мило всміхнулася:

– Домовилися. Чекаю зустрічі з вашими колегами, щоб вирішити, які саме лоти розіграємо.

Ліза задумливо спускалася вниз по довгих сходах Інституту соціальних досліджень і не помітила, як у сходовому прольоті опинилися три ефектні фігури. Це були двоє чоловіків і жінка.

Жінка була дуже красива і витончена. Вона мала довге світле волосся й довгу сріблясту сукню з широкими рукавами. Сама по собі красуня не викликала б особливого здивування, бо виглядала як звичайна сучасна жінка у вечірньому вбранні.

Але разом із двома її супутниками виходив напрочуд колоритний ансамбль!

В одного з чоловіків за спиною виглядав гриф гітари. Веселі розумні очі хлопця прикривав густий чубчик, а губастий рот легко розтягувався в щиру й привабливу посмішку. Одягнений незнайомець був у якийсь потертий старовинний камзол із чудернацькими вирізами на рукавах. На паску висів короткий меч у ножнах.

Третій учасник цієї групи був яскравим блондином із дуже синіми очима. Але милуватися його гарною зовнішністю не було жодної можливості! Тому що вираз обличчя блондина був надто зосередженим, десь глибоко в собі. А коли чоловік на мить виринав зі свого внутрішнього світу, його очі ставали зовсім жорсткими й насмішкуватими, а губи тоді складалися в трохи зверхню посмішку.

Одягнений він був також у сріблясту курточку з незрозумілими знаками й іншомовними словами, вишитими на тканині. В руках хлопець тримав дуже товсту старовинну папку з химерними золотими узорами на кутках.

Перше, що подумала Ліза: «Аніматори! І які ж колоритні! А мені якраз треба підтримка для лотереї!»

Не відкладаючи справи, Ліза одразу пішла в атаку.

– Доброго дня, шановне панство! Ви маєте вільне віконце у своєму графіку? Можете провести конкурси й розіграші на одній благодійній лотереї для військових? І саме в цих чудових костюмах? Я заплачу вам! Які ваші тарифи?

Трійця здивовано втупилася в дівчину. Першим опанував себе губастий гітарист. Він весело розсміявся й сказав:

– Тарифи? Пані, у нас лише один тариф: пригоди, несподіванки й трішки гарної музики! А все інше йде у подарунок.

Ліза примружила очі й хитро всміхнулася:

– То ви, значить, працюєте на бартер? Добре. Я вам — лотерею, ви мені — конкурси в костюмах. Угода вигідна всім!

Жінка в сріблястій сукні зробила крок уперед і м’яко доторкнулася до руки гітариста, ніби стримуючи його. Її голос був мелодійним, але сповненим внутрішньої гідності:

– Ми не актори й не аніматори. Ми… – вона на мить замислилася. – Ми… хм… з Відділу Казок…

Блондин кинув на жінку гострий погляд і з легкою насмішкою додав: