Перша глава

–Ця історія сталася десь у центрі галактики... – Фаїна Семенівна задумалася і зробила паузу.

Паузою скористався маленький шестирічний Теодор і, діловито шморгаючи носом, запитав:

–А в якій галактиці, бабусю? У нашій чи в якій іншій?

–У нашій, у нашій, –посміхнулася жінка. – У галактиці Чумацький шлях.

–Доріку, не заважай бабусі розповідати! – Втрутився десятирічний Никодим. Але, потім насупив чоло і запитав. – Але ж центр галактики це... Чорна діра?

– Так, Нік, вона сама!

–А... а хіба туди можна потрапити?  Там же ця... як її там... точка неповернення, ось! – Никодим вимовив цю мудровану фразу "точка неповернення" трохи невпевнено і запинаючись. Але, вимовивши, залишився задоволений собою.

–Так, ти маєш рацію, довгий час неможливо було не те, що потрапити в чорну діру, а й навіть хоча б наблизитися до її краю, який називають горизонтом подій. Тіло, що знаходиться в центрі галактики, настільки величезне, що має неймовірну силу тяжіння, тобто гравітацію. Усе, що наближається до цього тіла, пропадає в ньому. Навіть світло туди затягується! Тому цього гігантського тіла і не видно. Воно немов невидима чорна діра. Але, воно є і до його краю не можна було підійти. Але, одного разу це все-таки сталося!

Вони сиділи на лавочці в парку. Їхню розмову трохи заглушав щебет птахів, непомітних у густому листі старих дерев.  Із Фаїною Семенівною було троє її онуків. Теодор, Никодим і Євгенія, яку скорочено всі називали Єва. Єві було п'ятнадцять із половиною років, вона вважала себе дорослою дівчиною і вдавала, що її не цікавлять ці постійні розмови молодших братів і бабусі про космос. Ось і зараз, Єва дістала з сумочки пилку для нігтів і старанно займалася своїм манікюром.

– А коли, коли це сталося? – продовжували допитувати Фаїну Семенівну молодші онуки.

–У три тисячі дев'ятсот шістнадцятому році від нашої ери...

–Кооооли? Це, що в майбутньому? І майже через дві тисячі років? Нічого собі!

–Дивлячись для кого майбутнє. Для декого це саме що ні на є минуле. –Посміхнулася бабуся.

–Майбутнє, яке минуле? –підняла голову Єва, переставши на якийсь час терзати свої нігті. –По-моєму, це суперечлива фраза. Як може бути минулим те, що ще не відбулося?

– Євко, не заважай слухати! –зашикав на неї Нік. –Яка різниця, минуле-майбутнє! Головне, щоб було цікаво!

– Так, це, справді, дуже цікава історія, – усміхнулася Фаїна Семенівна. –І почалася вона з того, що одного разу люди винайшли телескоп розміром із нашу планету Земля і змогли, запустивши його в космос, побачити, що відбувається біля чорної діри. Потім було витрачено не одне десятиліття на те, щоб спроектувати і побудувати корабель, який зміг би долетіти до чорної діри. Новий корабель мав потужний антигравітаційний захист і його не розплющило, коли він перетнув горизонт подій і пройшов точку неповернення. Корабель мав поетичну назву "Той, що проходить крізь безодню", і на його борту була команда всього з трьох осіб. Усі вони були родичами.  Чесно кажучи, я вже забула їхні імена, тому давайте-но главу експедиції назвемо ім'ям мого батька і вашого прадідуся, Семеном Петровичем Градницьким. Двома іншими членами екіпажу були його дочка та її чоловік. Це були молоді, сильні, енергійні люди, які дуже люблять науку і дослідження. Щоб не винаходити велосипед, назвемо їх теж близькими нам іменами. Наприклад, дочку капітана могли б звати, як і мене, Фаїна Шевчук, а її чоловіка, як і Вашого дідуся, Аріелем Шевчуком.

– А чому було так мало людей на кораблі? – несподівано запитала Єва. Вона теж зацікавилася розповіддю. Але, поки ще не так відкрито, як братики.

–О, це дуже гарне запитання, Євушко! Річ у тім, що члени екіпажу "Того, що проходить" здійснювали якоюсь мірою подвиг. Адже вони заради того, щоб дізнатися, що там усередині чорної діри, пожертвували можливістю жити на своїй рідній планеті Земля! Адже, пройшовши точку неповернення, вони вже ніколи не мали змоги повернутися додому. Принаймні доти, доки наука не доросте до того рівня, щоб розв'язати цю проблему. Якщо вони, звісно, доживуть до цього моменту. Тому підібрали екіпаж, який мав міцні сімейні зв'язки. Щоб їм було легко в товаристві одне одного і вони не сильно сумували за домом.

–І що, про них більше ніхто ніколи не чув? – з жахом запитав Дорік.

– Чому ти так вирішив? –здивувалася бабуся.

– Ну, як же чому?! – відповів замість брата Нік. – Адже вони потрапили туди і зникли.

– Не зовсім пропали... річ у тім, що вдалося все-таки створити засіб зв'язку із Землею і "Тим, що проходить скрізь безодню"". Цей зв'язок діяв навіть тоді, коли корабель опинився в самому центрі галактики Чумацький шлях.

–А що там було? У самому центрі галактики? – Нездагодженим хором запитали діти.

–О, там був ще один Всесвіт! Як, у принципі, і припускали деякі вчені Землі...

– Круто!

– Згодна. Справді, круто!

– І що там були такі самі планети й зірки, як і в нас? – з азартом допитувався Нік.

– Ось це-то і треба було з'ясувати експедиції, що було схоже в цьому новому Всесвіті на наш, а що відрізнялося від нього. Але дещо схоже вдалося виявити досить-таки скоро! Знайшли систему планет, що обертаються навколо невеликої зірки. І одна з них, уявіть собі, (теж третя за рахунком, як і Земля щодо нашого Сонця), була населена життям!

– Ух, ти ж! Здорово! І хто там жив? Інопланетяни? І скільки в них було голів?

–  Жителі цієї планети були точнісінько такі самі, як і ми. І їхня цивілізація пішла шляхом близьким до нашого. Коли туди прибула експедиція, то, на той момент, рівень їхнього розвитку був схожий з нашим зразка приблизно кінця 18, початку 19 століть.

– Бабусю, – запитала Єва, – а пригоди були на тій планеті? А то ви з хлопчаками все про космос, зірки та іншу нудьгу розмовляєте!  А я б, наприклад, хотіла б послухати про що-небудь романтичне!

– Ох, добре, мила, буде тобі й романтичне! – розсміялася Фаїна Семенівна.

–Але, і про космос теж! – кидаючи на сестру дратівливі погляди, попросив Нік.