Селфі

Поряд з’явилося ще одне відображення. Від несподіванки я різко обернулась на сто вісімдесят градусів. Чоловік щось говорив французькою, але зі слова «мерсі» здалося, що він ввічливий і вихований. Класичні білі брюки, модна блуза, на шиї фестивальний бейдж, а на обличчі — вишукана небритість та усмішка. Спитав, чи я «спік інгліш». Але я зовсім не «спік». Тоді він сказав, що я «меджік енд б’ютіфл» у своєму образі, й показав пальцем на телефон: «селфі?» Одеса славиться гостинністю — хіба я могла її підвести. Залюбки похизувалась пломбами у широкій посмішці.

Фотосесія скінчилась. Іноземець здавався щасливим, показав фото — справді класне: дві щирі либи на екрані, вогонь. Далі жестом показав, що хоче їсти, потім — на мене. Звичайно, я теж хотіла: цілий день на пляжі, живіт прилип до хребта. Кажу: «вері іт, ай лайк іт стейк». Француз скривився: він вегетаріанець. Ніякова пауза. Кажу: «окей, круасан». Він посміхнувся, кивнув — і ми рушили на пошуки круасанів.

Коли в мене день проходить активно і насичено, то рівень нахабства до кінця дня підскакує вдвічі. Тому, коли він запитав: «Веар ду ю вонт ту гоу?», відповіла відразу і впевнено: «Таксі». Авто за замовленням через додаток прибуло швидко, але щоб його знайти, довелося кілька разів переводити француза туди-сюди через дорогу. Сподіваюсь, що він не розуміє нашої лайки. Та все-таки моє хвилювання він помітив:

— Ар ю окей?

— Так, єс, все дуже окей, — глянула в очі, наче так зрозуміліше, і широко посміхнулась.

— Джаст, юр фейс із сед, — занепокоївся мій супутник.

Тут він правий, вираз фейсу в Одесі набагато красномовніший за балачки і зрозумілий всіма існуючими мовами. Не те, що у них там за кордонами: тільки посміхаються, а все інше пояснюй словами.

Їхали мовчки. Але посмішку на фейсі вже тримала міцно. Періодично француз поглядав на мене і теж посміхався, проте не зовсім ясно: чи це була посмішка, чи насмішка. Його парфуми заповнили увесь салон авто. Вони були настільки вишуканими, з легкою нотою кедра, сандалу та дубового моху, що створювали образ надійного та впевненого місьє.

Вечірня Дерибасівська світилася вогниками й посмішками туристів. Вулиця була заповнена людьми та музикою вуличних музикантів. Гамір курортного міста в кінці літа. Із супутником говорила мало, але мовний бар’єр не заважав. Використовуючи всі свої акторські здібності паризького міма — від розпачливого знизування плечима до театральних жестів руками — ми прекрасно порозумілися. Я дізналася, де він працює, живе, які фільми й музику любить. Про себе теж розповіла, хоча слово «бібліотекар» пояснити було непросто:

— Мені букс! — і показую обома руками купу, так, ніби гукаю продавця креветок з протилежної частини пляжу. — Дуже мені букс!

— Веар? — зробив знак питання на фейсі француз.

— В скулі, на моїй ворк, — показую жестом на себе.

Він із невпевненою посмішкою зробив вигляд, що зрозумів, а я у відповідь такою ж либою зробила вигляд, що зрозуміла, що він зрозумів. Цю ніякову паузу перебив теплий літній дощик.

— Інсайд? — сказав і вказав на найближчу кав'ярню.

Не відповівши нічого, я просто почимчикувала за напрямком руки.

За філіжанкою гарячого шоколаду ми говорили про подорожі. Важко було пояснити, що мені фінансово складно планувати закордонні поїздки. Для нього це звучало як відмазка. Довелося пообіцяти, що колись-таки зберусь.

Перед прощанням ми зайшли в крамничку по крафтові львівські цукерки — француз виявився їхнім фанатом. Я теж отримала порцію — дрібничка, а халява. Наостанок він ще раз сказав, яка я «меджік енд б’ютіфл», і щось про мій «майнд», але я — на жаль чи на щастя — не зрозуміла.

Чарівний, тихий, безтурботний вечір. Можна було гуляти всю ніч, але ноги мали зовсім іншу, нецензурну думку. Тому — тільки додому, в душ.