Розділ 21. Заручена з долею.

Ранок увірвався в кімнату не дзвінком будильника, як зазвичай у її житті, а лагідним шелестом листя за вікном і співом пташок, що вітали новий день над озером. Сонячні промені, просочуючись крізь тонкі фіранки, малювали на дерев’яній підлозі золотаві візерунки.

Лана повільно розплющила очі. Перше, що вона відчула, — це тепло від міцного, надійного плеча, на якому лежала її голова. Вона підвела погляд і зустрілася з очима Іллі. Він лежав, підперши голову рукою, і дивився на неї так, наче вивчав напам’ять кожну риску її обличчя, кожну вію, кожен подих. У його погляді було стільки ніжності, що в Лани перехопило дух.

— Доброго ранку, кохана, — прошепотів він, і його голос, трохи хрипкий після сну, прозвучав як найкраща музика.

Лана відчула, як до щік приливає жар. Вона, «снігова леді» кібер-індустрії, яка керувала командами і «гасила» сервери, зараз почервоніла, як школярка. Слово «кохана» звучало так природно і водночас так ново. Ілля помітив це збентеження. Він усміхнувся кутиками очей і, нахилившись, ніжно, майже невагомо поцілував її в чоло.

— Ти неймовірна, коли прокидаєшся, — тихо сказав він, прибираючи пасмо волосся з її обличчя. — Ця ніч… вона була магічною. Ти подарувала мені всесвіт, Лано. Я навіть не знав, що можна бути настільки щасливим.

Лана слухала його мов зачарована. Її пальці мимоволі торкнулися золотої обручки на безіменному пальці, перевіряючи, чи це не сон. Метал був теплим і реальним. Вона потягнулася, відчуваючи приємну млість у всьому тілі, і притулилася до нього міцніше.

— Ти знаєш… — промовила вона задумливо, дивлячись на сонячних зайчиків на стіні. — Вперше за весь цей час… за всі ці роки… я так солодко спала. Вона підвела на нього очі, в яких більше не було звичного болю чи настороженості. — Мені було спокійно. Темрява відступила. Привиди минулого… вони не прийшли цієї ночі. Вони мене не турбували. Я просто спала, і мені нічого не снилося, крім тепла.

Ілля завмер на мить, вражений цим зізнанням. Він знав, як тяжко їй давалися ночі, знав про її безсоння і жахи, що переслідували її після втрати Деміра. І те, що саме поруч із ним вона знайшла спокій, було для нього найвищою нагородою.

— Так і має бути, — твердо сказав він, пригортаючи її до себе так міцно, ніби хотів захистити від усього світу. — І тепер так буде завжди. Я не дозволю жодним привидам наблизитися до тебе. Я буду твоїм сном, твоїм спокоєм, твоїм захистом. Чуєш?

— Чую, — усміхнулася Лана, ховаючи обличчя в його груди.

Вони ще довго ніжилися в ліжку, насолоджуючись цим ранковим спокоєм, коли не треба нікуди бігти, нічого вирішувати, нікого рятувати. Були тільки вони двоє, шепіт озера за вікном і тихе щастя, яке заповнювало кімнату.

Нарешті Ілля неохоче розімкнув обійми.

— Я б лежав так вічність, — зізнався він, цілуючи її в носик. — Але моя наречена, мабуть, зголодніла. А я не можу допустити, щоб ти була голодна.

Він легко зіскочив з ліжка, натягуючи джинси. Його рухи були легкими й енергійними. — Лежи, відпочивай, — скомандував він, грайливо підморгнувши. — Я зараз організую найкращий сніданок у Карпатах. Кава в ліжко, круасани… чи що там люблять богині на сніданок?

Лана щиро розсміялася:

 — Чаю буде достатньо.

Ілля зник за дверима, а Лана відкинулася на подушки, розкинувши руки. Вона подивилася на стелю і вперше за довгий час подякувала небу. За перший ранок без привидів.

Лана стояла біля відчиненого вікна, підставивши обличчя лагідним променям вранішнього сонця. Вона мружилася від задоволення, вслухаючись у звуки кухні, де Ілля грюкав посудом, готуючи сніданок. Пахло чаєм, підсмаженим хлібом і щастям. Вона подивилася на свою руку, де виблискувала обручка, і всміхнулася. Світ нарешті здавався безпечним.

Цю крихку ідилію розбив різкий, пронизливий звук телефонного дзвінка. Лана здригнулася. Мелодія, яка зазвичай їй подобалася, зараз прозвучала як сирена тривоги. Вона повільно підійшла до тумбочки. 

— Мабуть, Марічка вже прокинулася і хоче подробиць, — подумала вона, простягаючи руку.

Але на екрані висвітився невідомий номер. Лана на мить завагалася, відчуваючи дивний холодок у грудях, але все ж натиснула "відповісти".

 — Алло?

— Увімкни відео, суко! — прохрипів у трубку знайомий, але спотворений люттю голос. — Я хочу бачити твою пику!

Це була Софія. Лана розгублено, на автоматі, натиснула кнопку відеозв'язку. Те, що вона побачила, змусило її відсахнутися. З екрана на неї дивилася не та гламурна красуня, яку вона знала. Софія сиділа в якомусь напівтемному закутку — чи то в коридорі, чи на сходах. Її волосся було скуйовджене, туш розмазана чорними патьоками по щоках, а очі… очі горіли хворобливим, безумним блиском. Вона була явно п'яна, але в цьому сп'янінні відчувалося щось гірше за алкоголь — темна, липка одержимість.

— Ну що, задоволена? — виплюнула Софія, наближаючи обличчя до камери. — Сидиш там, сяєш? Свята Лана, мучениця, яку всі повинні жаліти!

— Софіє, ти п'яна… — почала Лана, намагаючись зберегти спокій. — Давай поговоримо пізніше…

— Заткнися! — заверещала Софія так, що динамік затріщав. — Я ненавиджу тебе! Ти, лицемірна тварюка! Ти все життя псуєш мені все! Ти завжди лізеш поперед мене!

На крики з кухні вибіг Ілля. У руках він тримав рушник,а на  обличчі застигла тривога.

 — Лано, що сталося? Хто це? Він підбіг до неї, намагаючись забрати телефон. — Не слухай її, вимкни!

Але Софія побачила його у кадрі. Її обличчя перекосило від гримаси болю і ненависті.

— А, і ти там… Зрадник! — закричала вона, тицяючи пальцем в екран. — Ти теж гарний! Зараз ти біля неї, граєш у велике кохання? А забув, як я втішала тебе, коли ця стерва розбила тобі серце?!

Ілля завмер.

 — Що ти несеш? — гаркнув він. — Софіє, протверезій!

— Не бреши їй! — реготала Софія істеричним сміхом. — Скажи їй правду! Як ми проводили ночі, поки вона страждала за своїм турком! Тобі ж було добре зі мною! Ти стогнав моє ім'я, а не її! Ми були разом, і ти був не проти!— Ілле! Ти маєш слухати мене! Я кохаю тебе довгі  роки! Моє серце належить тобі давно, а ти дивишся на неї, на цю пусту, холодну стерву! Вона нічого тобі не дасть! Ні тепла, ні світла, нічого! Тільки порожнечу і холод!