Розділ 20.

Вечір огорнув гори густою синьою ковдрою. Група друзів, розпарена, розслаблена і щаслива після гарячих чанів та крижаної річкової води, повільно збиралася біля автобуса. Чувся сміх, жарти, дівчата обмінювалися враженнями, витираючи вологе волосся рушниками. Сергій і Матвій сперечалися, чиє селфі на фоні пари вийшло епічнішим.

Тільки Софія стояла осторонь. Гаряча вода не змила з неї напруги, а навпаки — наче розварила отруту, що кипіла всередині. Вона куталася в кардиган, хоча вечір був теплим, і нервово кусала губи, скануючи поглядом натовп.

Ілля так і не з’явився. Ну, це зрозуміло — «голова болить». Але де Лана? Софія примружилася. Марічка була тут, Вероніка тут, навіть тихоня Настя вже сиділа в автобусі. А Снігової Королеви не було.

— О, а куди ділась Лана? — голосно запитала Софія, намагаючись надати голосу байдужого тону. — Ми що, будемо чекати на неї до ранку?

— Вона, мабуть, ще в саду, — відмахнулася Марічка, яка була надто щаслива, щоб помічати отруту в голосі Софії. — Пішла подихати. Зараз прийде.

Але Софія не заспокоїлася. Дивне, липке передчуття штовхнуло її в спину. — Я піду подивлюся, — кинула вона і, не чекаючи відповіді, рушила назад, на територію комплексу.

Вона йшла темними алеями, підсвіченими тьмяними ліхтарями. Тіні від дерев здавалися довгими і химерними, наче пальці якихось чудовиськ. Але Софії не було страшно. В ній росло зловтішне, темне сподівання.

«А що, як вона заблукала? — шепотів їй внутрішній голос, який звучав підозріло схоже на той, що вона чула біля струмка. — Або впала в річку? Слизьке каміння, темрява… Ніхто б і не помітив».

Софія зазирнула в зону чанів — порожньо. Лише пара з води підіймалася в небо. Вона пішла в сад, у той дальній куток, куди пішла Лана. Порожня гойдалка тихо рипіла від вітру. Нікого.

— Лано! — гукнула Софія, але не надто голосно. Їй не хотілося, щоб та відгукнулася.

Вона зупинилася посеред стежки, і її серце забилося частіше. Лани ніде не було. «Зникла, — промайнуло в голові, і від цієї думки по тілу розлилося солодке тепло. — Вона просто зникла. Якби ж то назавжди…»

Уява Софії, підігріта впливом Сельхарда, миттєво намалювала картину ідеального вечора. Якщо Лани немає, значить, ніхто не завадить. Ніхто не стоятиме над душею. Софія згадала Іллю. Він зараз у готелі, в своєму номері. Один. Хворий, слабкий, можливо, лежить у ліжку. Йому, мабуть, самотньо. Йому потрібна турбота.

«Я прийду до нього, — гарячково думала вона, кусаючи губи. — Скажу, що всі поїхали, а я залишилася, щоб доглянути за ним. Скажу, що Лана десь загуляла, що їй байдуже на нього. А я тут. Я поруч».

Вона уявила, як тихо відчиняє двері його номера. Як підходить до ліжка, сідає поруч. Він відкриває очі, бачить її — красиву, в цьому чорному купальнику під розстібнутим кардиганом… Вона покладе прохолодну руку йому на чоло, поцілує… Він не встоїть. Чоловіки слабкі, коли їм погано. А вона вміє бути переконливою.

— Так… — прошепотіла Софія, і її очі зблиснули в темряві хижим вогником. — Це мій шанс. Якщо цієї сірої миші немає — значить, місце вакантне.

Вона ще раз озирнулася на порожній сад. — Сподіваюся, тебе з’їли вовки, люба подруго, — тихо кинула вона в темряву і, розвернувшись на підборах, швидким кроком попрямувала до виходу. Але не до автобуса. В її планах був готель і номер Іллі.

Автобус м’яко погойдувався на гірських серпантинах, везучи втомлену, але задоволену компанію назад до готелю. У салоні панувала напівтемрява, більшість дрімала або тихо перешіптувалася.

На задньому сидінні, відгородившись від усього світу, сиділи Марічка та Богдан. Між ними вже не було тієї незручності перших днів знайомства. Зараз вони виглядали як єдине ціле: Марічка поклала голову йому на плече, а Богдан обережно, наче боячись сполохати момент, тримав її за руку, переплітаючи свої пальці з її.

— Богданчику, — прошепотіла вона, граючись ґудзиком на його сорочці. — Ну розкажи… Ти так і не зізнався. Що він тобі сказав? Богдан напружився. Він відвів погляд у вікно, де миготіли чорні силуети смерек. — Та пусте… — спробував відмахнутися він. — Старечі байки. — Ну не будь букою! — Марічка легенько штурхонула його в бік. — Мені він таке наговорив… Про весілля, про синів… А тобі? Ну будь ласка! Мені ж цікаво, чи наші пророцтва збігаються.

Богдан зітхнув. Він пам’ятав кожне слово старого, і від цих спогадів по спині пробігав холод, незважаючи на тепле плече Марічки поруч. — Знаєш… — почав він тихо, — якщо чесно, я спочатку дуже злякався. Цей дід… у нього очі, як рентген. Він глянув на мене і сказав: «Ти стоїш на порозі великої бурі, хлопче».

Марічка підняла голову, зазираючи йому в обличчя. — Якої бурі? — Не знаю, — Богдан знизав плечима, і його голос став серйозним, майже глухим. — Він говорив дивні речі. Сказав, що скоро світ зміниться. Що настануть важкі, чорні часи. Що небо впаде на землю, і буде багато… багато смертей. Що багато хто піде і не повернеться.

Марічка здригнулася. Її весела усмішка згасла. — Боже… Як страшно, — прошепотіла вона, міцніше притискаючись до нього. — Навіщо він таке каже? Це ж просто залякування, правда? Ну, щоб ми більше цінували життя?

Богдан відчув її страх і миттєво пошкодував, що розповів. Він повернувся до неї, і його обличчя пом’якшало. — Звісно, маленька. Це просто метафори. Може, він мав на увазі якісь глобальні зміни, економічні кризи чи щось таке… Але знаєш, що він сказав потім?

— Що? — з надією запитала вона. Богдан вільною рукою ніжно провів по її щоці, заправляючи пасмо волосся за вухо. — Він сказав, що я вистою. Що ми вистоїмо. Бо саме тут, у Карпатах, я знайшов свій оберіг.

Він глибоко вдихнув, дивлячись у її великі, перелякані очі. — Він сказав, що тут я прийняв свою долю. І ця доля — бути з тобою. Назавжди. Що б не сталося, які б бурі не налетіли — поки ми разом, нічого не страшно.

Обличчя Марічки миттєво змінилося. Страх розвіявся, як ранковий туман, поступившись місцем чистому, сяючому щастю. Вона, як і більшість закоханих, почула лише те, що хотіла почути. «Важкі часи» і «смерті» відійшли на задній план, стали чимось далеким і нереальним. А ось «разом назавжди» звучало як найкраща музика.