Розділ 19.

Дорога до автобуса була сповнена галасу. Враження від візиту до Мольфара переповнювали всіх. 

Софія йшла трохи позаду, механічно переставляючи ноги. Вона була блідою і дивно замисленою. Останні пів години випали з її пам'яті, залишивши по собі лише липкий осад страху і глухої, безпричинної ненависті. Вона навіть не помітила, що Іллі нема з ними. У її голові все ще крутилися уривки чужих думок, які вона вважала своїми: «Лана зайва… Лана заважає…»

Марічка ж, навпаки, сяяла, як нова копійка. Вона йшла під руку з Ланою, то і діло підстрибуючи від радості.

 — Ти уявляєш? — щебетала вона на вухо подрузі. — Він глянув на мене, потім на Богдана, усміхнувся в ті вуса і каже: «Ваші долі сплетені, як коріння дуба. Буде весілля, і буде двоє синів». Двоє, Ланко! Ти уявляєш Богдана батьком? Він же сам як велика дитина!

Лана слухала щебетання подруги з теплою усмішкою, хоча її рука мимоволі тягнулася до каменя, що тепер висів на шнурку під футболкою. Він грів груди, наче маленьке сонце.

 — Я рада за вас, Марічко. Справді. Ви чудова пара.

 — А тобі? — раптом спитала Марічка. — Що він сказав тобі? І Іллі? До речі, де він?

Лана озирнулася.

 — Не знаю. Мабуть, іде з хлопцями позаду. Вона не хвилювалася. Після всього пережитого відсутність Іллі здавалася дрібницею. Їй самій треба було побути в тиші, щоб осмислити слова про «Праматір» і «Арканіт».

Усі посідали в автобус. Матвій, майстерно відвертаючи увагу, почав розповідати якусь байку про те, як один турист переплутав мухомори з білими грибами. Ніхто й не помітив, що одне місце залишилося порожнім.

Коли вони приїхали до садиби  з чанами, сонце вже почало хилитися до заходу, фарбуючи верхівки смерек у багрянець. Повітря тут пахло димом, розпареною хвоєю і запашними травами. Величезні чавунні казани, наповнені гарячою водою з травами, вже парували на березі гірської річки, обіцяючи неземне блаженство для втомлених подорожніх.

Софія, вийшовши з автобуса, нарешті почала приходити до тями. Свіже повітря і зміна обстановки трохи розвіяли морок у голові. Вона струснула волоссям, поправила макіяж і згадала про свою головну зброю. «Купальник, — подумала вона, і на її обличчі з’явилася хижа посмішка. — Мій чорний купальник з вирізами. Сьогодні я заткну цю сіру мишу за пояс. Ілля побачить, що втрачає».

Вона побігла в роздягальню першою. Через десять хвилин Софія вийшла до чанів у повному бойовому обмундируванні. Купальник і справді сидів на ній бездоганно, підкреслюючи кожну лінію тіла. Вона гордо пройшлася по дерев’яному настилу, шукаючи очима Іллю, щоб насолодитися його реакцією.

Але Іллі не було. Був Роман, який вже заліз у воду і задоволено кректав. Був Матвій, який боязко чіпав воду ногою. Дівчата. Були всі. Крім нього.

Софія розгублено зупинилася. Весь її ефектний вихід пішов коту під хвіст. — А де Ілля? — запитала вона голосно, в її голосі звучали нотки паніки і роздратування.

Марічка, яка вже сиділа в чані поруч із дівчатами, хитро перезирнулася з Романом. — Ой, Софійко, — протягнула вона жалісливим тоном, в якому, втім, відчувалась насмішка. — В нашого Ромео розболілася голова. Мабуть, перенапружився від гірського повітря. Або злякався Мольфара.  Він поїхав в готель і просив не турбувати.

— Голова? — Софія розчаровано опустила плечі. — Як це? Ми ж мали…

Вона кинула швидкий, перевіряючий погляд на Лану. Та сиділа збоку, опустивши ноги в чан біля Марічки і виглядала абсолютно спокійною. 

«Він не тут, — майнула в голові Софії рятівна думка. — Але він і не з нею. Лана тут, зі мною. Значить, вони не разом».

Ця думка, дивна і егоїстична, раптом заспокоїла її. Якщо вона не може отримати його уваги прямо зараз, то принаймні її не отримує суперниця.

 — Ну що ж, — фиркнула Софія, граційно опускаючись у сусідній чан. — Бідненький.. Ну, нехай лікується. А ми будемо відпочивати.

Вона відкинула голову на бортик чана, задоволено примружившись. Вода була гарячою, приємною. Але десь глибоко всередині, під шаром самовдоволення, маленьке чорне зерно, посіяне Сельхардом, вже почало пускати перші, отруйні паростки. Софія дивилася на Лану і вперше зловила себе на думці, що хотіла б, аби ця вода в чані закипіла по-справжньому.

Величезні чавунні чани, парували, наче казани у пеклі, тільки тут це пекло пахло карпатськими травами і було райською насолодою. Друзі з галасом і бризками занурювалися в гарячу воду. Шкіра миттєво червоніла, втома виходила з тіла разом із потом, а нічне повітря приємно холодило обличчя.

Всі були у воді. Всі, крім Лани. Після гарячої ванни для ніг, розслаблена й замріяна, вона сиділа в зручному плетеному кріслі, закутавшись у великий рушник, і дивилася на темну воду гірської річки, що шуміла внизу. Її думки були далеко — десь між реальністю і тим дивним лісом із видіння.

Софія, яка встигла зайняти найвигіднішу позицію в чані, помітила це відособлення. Вона вигнула спину, демонструючи ідеальну фігуру в чорному купальнику, і голосно, щоб усі почули, розсміялася.

— Гей, народ! А чого наша Снігова Королева не лізе у воду? — її голос дзвенів награною турботою, під якою ховалася отрута. — Ланочко, невже ти боїшся розтанути в гарячій воді? Чи, може… — вона зробила театральну паузу, — у тебе ці, дні? Червоний код?

Хлопці ніяково відвели погляди. Лана навіть не повернула голови. Вона чула слова Софії, але вони здавалися їй дзижчанням настирливої мухи. Їй було байдуже. Вона просто механічно кивнула, погоджуючись з чим завгодно, аби її не чіпали.

 — Угу… — буркнула вона, продовжуючи дивитися в темряву.

Софія, задоволена своєю маленькою перемогою, вже відкрила рота, щоб додати ще щось уїдливе, але тут втрутилася Марічка. Вона вмить опинилася поруч із Софією, здійнявши хмару бризок, які зіпсували ідеальну зачіску дівчини. 

— Софіє, — солодко промовила Марічка, — ти б менше говорила і більше дихала. Бо від гарячої води судини розширюються, а в тебе там і так місця для думок небагато. Ще закиплять мізки, і що ми будемо робити?