Розділ 18.

У найвищій залі Чорної Цитаделі, висіченій у піку згаслого вулкана, панувала мертва тиша. Тут не було вікон — лише величезна, ідеально кругла чаша посеред зали, наповнена густою, мов ртуть, рідиною. Це було Око Безодні — вікно у світ людей, крізь яке Сельхард спостерігав за своєю здобиччю.

Володар Аркалісу стояв над чашею, вчепившись побілілими пальцями в її кам’яні краї. Його обличчя, зазвичай холодне й байдуже, як маска, зараз перекосило від люті. На поверхні темної рідини, мов у дзеркалі, відображалася сонячна кімната гуцульської хати. Сельхард бачив усе: старого Мольфара, переляк на обличчі дівчини і той самий момент, коли її пальці торкнулись каменя.

— Ні… — прошипів він, і від його голосу по стінах поповз іній. —Це що? Арканіт? Але як?  Не смій… Не чіпай його!

Але Лана торкнулася. У ту ж мить рідина в чаші скипіла й спалахнула сліпучим білим світлом. Зображення зникло, розірване потужним енергетичним сплеском. Сельхарда відкинуло назад. Він встояв на ногах лише завдяки своїй силі, але хвиля магії, що вирвалася з іншого світу, обпекла його шкіру.

— Прокляття! — заревів він, жбурнувши у стіну кубок з вином. Метал розбився об камінь, залишивши багряну пляму, схожу на кров.

У кутках величезної зали, ховаючись у тінях, тремтіли його прислужники — Вершителі Темряви. Вони, могутні чаклуни, що тримали в страху цілі народи Аркалісу, зараз виглядали як налякані щенята. Вони відчули цей поштовх. Вони знали, що він означає.

— Володарю… — наважився подати голос найстаріший з них, схилившись у низькому поклоні. — Ми… ми втратили зв'язок. Енергетичний сплеск був занадто сильним.

Сельхард повільно повернувся до них. Його очі горіли нелюдським вогнем. — Ви втратили не зв'язок, ідіоти! — прогримів він, підходячи до чаклуна. — Ви втратили момент! Тепер вона знає! 

Він схопив старого за комір мантії і легко, мов ляльку, підняв у повітря. — Ви казали мені, що вона спить! Що її пам'ять заблокована! Що вона — порожня посудина, з якої я зможу випити силу, коли прийде час!

Чаклун хрипів, намагаючись ковтнути повітря: — Так було, мій пане… Вона не мала прокинутися… Вона не знала, хто вона…

— Тоді поясни мені, — Сельхард наблизив своє обличчя до обличчя слуги, — звідки там Арканіт?! 

Він віджбурнув чаклуна вбік. Той впав, важко дихаючи. У залі запала гнітюча тиша. Слово «Арканіт» повисло в повітрі, як вирок.

— Арканіт… — прошепотів інший прислужник, молодий і зухвалий, який тепер трусився від жаху. — Але ж це неможливо…  Він вважався втраченим. Ми думали, він знищений…

— Знищений? — Сельхард гірко розсміявся. — Це ключ! Це серце Праматері, яке вона заховала в іншому світі, щоб я не міг до нього дістатися! І тепер це серце б’ється в руках дівчиська!

Він знову підійшов до чаші. Рідина в ній заспокоїлася, але зображення більше не було — лише чорна каламуть. — Вона почула Поклик, — тихо, майже з жахом промовив Сельхард. — Я відчув це крізь бар'єр світів. Вона бачила  Древній Ліс.

Це була катастрофа. Його план був ідеальним: знайти спадкоємницю, поки вона слабка і нічого не пам'ятає, переманити на свій бік або просто викачати її сутність, щоб відкрити Браму між світами і захопити Землю. Але тепер… Тепер вона — не просто дівчина з кодами в голові. Тепер вона — власниця Арканіту. Вона — зброя, яка почала заряджатися. І якщо вона зрозуміє, як користуватися цією силою до того, як він дістанеться до неї…

— Мій пане, — прохрипів старий чаклун, підводячись з підлоги. — Що нам робити? Якщо вона згадає все… якщо вона поєднає свою силу з силою каменя… вона зможе...

Сельхард підійшов до високого стрілчастого вікна. Внизу, під вежею, розкинулося його мертве, кам'яне королівство, яке жадало нових, живих земель. — План змінився, — сказав він крижаним тоном. — Ми більше не можемо чекати, поки вона сама прийде до нас або поки ми підготуємо м'яке вторгнення. Гру закінчено.

Він різко обернувся, і його плащ зметнувся, як крила кажана. — Вона ще не вміє користуватися каменем. Вона налякана. Вона думає, що це галюцинації. Це наш єдиний шанс.

Сельхард простягнув руку, і з темряви кутка вилетів згусток чорного диму, що набув форми примарного клинка. — Готуйте «Тіней», — наказав він. — Відкривайте малі портали. Мені байдуже на енергетичні затрати. Мені байдуже, скільки вас здохне від виснаження. Його очі звузилися. — Знайдіть її. Заберіть камінь. А дівчину… Він зробив паузу, смакуючи рішення. — Якщо вона не віддасть його добровільно — вбийте. Праматір поплаче і замовкне ще на тисячу років. А Земля все одно буде моєю.

— Слухаємось, Володарю! — хором видихнули чаклуни і розчинилися в темряві, поспішаючи виконувати наказ, поки гнів господаря не обернувся проти них самих.

Сельхард залишився сам. Він знову подивився в каламутну чашу. — Праматір…Ти думаєш, що каменем ти захистиш її? — прошепотів він у порожнечу. — Ти просто підсвітила її в темряві. Тепер я бачу її ще краще. Твої фокуси не завадять мені знищити і її, як і сотні воїнів світла до неї.

Сельхард замахнувся, щоб перевернути чашу і розірвати зв'язок, але раптом завмер. Зображення в каламутній рідині змінилося. Замість сяючої фігури Лани, яка тепер була захищена світлом Арканіту, Око Безодні показало дещо інше. Щось темне, липке і дуже смачне для темного володаря.

Картинка наблизилася. Гірський струмок. Каміння, вкрите слизьким зеленим мохом. І дівчина в білому, вже не такому ідеальному одязі. Це була Софія.

Вона сиділа навпочіпки біля води, але не милувалася природою. Її плечі здригалися від ридань, але то були сльози не смутку, а чистої, дистильованої люті. У руці вона стискала довгу суху палицю і з усієї сили гамселила нею по воді, розриваючи на шматки зелені водорості, здіймаючи бризки бруду.

— Ненавиджу… — шепотіли її губи, і Сельхард чув цей шепіт крізь світи краще, ніж грім. — Старий маразматик! Дурний діган!

Сельхард нахилився ближче, втягуючи носом повітря, наче гончак, що почув слід. Він відчував її думки. Вони були відкриті, як рана. Слова Мольфара, сказані їй у напівтемряві хатини, пекли її душу розпеченим залізом: «Не стій на дорозі. Ілля призначений Лані самою долею. Це написано на небесах. А ти… ти лише тінь, що заважає світлу. Відступися, поки не обпеклася».