Розділ 17.

Коли останні з відвідувачів вийшли  разом з Іванком, у кімнаті запанувала тиша. Безсилий мольфар пошарудів босими ногами до старого креденса.

“Треба знайти заговорену свічку, очистити себе та простір довкола”, — подумав він. Тремтячими руками він знайшов старе кресало та старовинний мідний підсвічник.

“Я ще в житті не бачив такої сили, — бурмотів він, — хіба що один раз, щось віддалено схоже”.

Старець наморщив лоба, зібрався з силами і кресанув каменем, висікаючи іскру.

“Її сила — неймовірна, а вона навіть не здогадується про це. Така самотня і така розбита”, — пожував старечі губи. — “Але і його сила вражає. Та чи достатньо цієї сили, щоб стати її диханням ?”

Нарешті, з третьої спроби, спалахнула іскра, і теплий вогник свічки освітив кімнату. Мольфар на мить зажмурився від надзвичайно яскравого полум’я і відчув, як його тіло наповнюється приємним теплом.

— Ось так, — шепотів він, — зараз стане легше, мої сили повернуться.

Він постояв ще деякий час, відчуваючи, як енергія полум’я вливається в його тіло. Потім, вже впевненим рухом, взяв підсвічник і поволі пішов з ним у найдальший куток кімнати. Яскраве світло породжувало тіні, і хоч надворі ще був день, у кімнаті тремтіли сутінки.

Прийшов час робити ритуал очищення. Та зосередитися на словах ритуалу йому ніяк не вдавалося — думки були далеко. З голови ніяк не виходив образ Лани: її витончені риси обличчя, обрамлені довгим смоляно-чорним волоссям, вперті губи та яскраві очі кольору весняної трави.

Цей образ був до болю знайомий йому. Час майже стер його з пам’яті, але сьогодні він відновився.

— Світозаро, — тихо прошепотів він, — як давно це було… Я вже майже забув усе, що відчував, та вона… сьогодні вона відновила мою пам’ять і нагадала мені, хто я є. Я так скучив за тобою, дихання моє…

Мольфар заплющив очі, тяжко вдихнув, і по щоці покотилася скупа сльоза. Світло полум’я на мить освітило її, змушуючи переливатися всіма кольорами веселки, і раптом ці кольори освітили всю кімнату.

Невідомо звідки увірвався легкий свіжий вітер, і повітря наповнилося терпкими пахощами м’яти та деревної смоли.

Мольфар натужно видихнув і широко відкрив очі, не вірячи, що все це відбувається насправді.

— Мирославе, — почувся далекий ніжний жіночий голос, наче шепіт у його голові.

Вітерець охолодив його обличчя, де щойно лишила слід сльоза, і старець жадно ковтнув свіже повітря.

— Світозаро, я чую тебе, чую… дихання моє. Сьогодні я бачив її, бачив нашу надію. Такої сили я ще не відчував у жодної душі, яку зустрічав. Але вона розбита вщент.

— А як її супутник? — солодко прошепотів голос. — Чи вистачить йому сили втримати її серед безмежних випробувань?

— Та-а-ак… — важко видихнув мольфар. — Його кохання безмежне.

У тиші розлився ніжний жіночий сміх, наче срібний струмочок серед темряви.

— Але її душа… — сумно мовив Мирослав. — Вона вже стільки настраждалася. Я не знаю, як витримує цей біль. Це муки, не призначені людині…

— Така ціна, — голос раптом відчувся зовсім близько. — Чим більша сила — тим важчі випробування.

Мольфар різко обернувся.

В очі вдарило полум’яне світло, таке яскраве, ніби воно освітило всі Карпати.

У далекому кутку, серед старовинних оберегів, стояла жінка неймовірної краси…

Її тонкий стан і спокусливі вигини прикривала ніжна тканина, немов виткана із зоряного неба. Витончене обличчя обрамляло довге темне волосся кольору воронячого крила. Яскраві зелені очі, чітко окреслені темними бровами, світилися полум’ям, у якому він згорав уже не один раз. На ніжно-білому личку грав ледь вловимий рожевий рум’янець, а на солодких, манливих вустах тремтіла спокуслива усмішка.

— Праматір… — трепетним голосом прошепотів він, падаючи на коліна. — Світозаро… дихання моє…

Його серце шалено калатало, ніби ось-ось вирветься з грудей. Подих перехопило, і він з останніх сил намагався вхопити бодай ковток життєдайного повітря.

Жінка вийшла на середину кімнати — і все довкола наповнилося неймовірними пахощами витончених квітів.

— Дихай, Мирославе… дихай.

Витонченою рукою вона торкнулася його обличчя — і тіло наповнилося жаром того полум’я, у якому щойно стояла вона. Вогонь проникав усередину, в кожну клітину, несучи з собою життєдайну силу.

Мирослав облизав висохлі губи й підняв очі.

— Я сплю? — простогнав він.

Срібний струмочок сміху знову наповнив кімнату.

— Ні, це не сон, — прошепотіла вона, усміхаючись. — Я змогла ненадовго вирватися, щоб побачити тебе й напитися твого світла. А тобі — віддати свою силу. Наближається час найважчих випробувань. Ми маємо бути у всеозброєнні.

Праматір легким порухом руки змусила мольфара підвестися й глянути їй у вічі.

— Я… я не гідний тебе… — простогнав він, опускаючи погляд. — Твоєї краси й величі…

Її очі хитро примружилися, і в них спалахнули бешкетні іскорки.

— Ти забув, ким є? — вона ніжно провела пальцями по його щоці. — Відколи тебе хвилює зовнішня оболонка, дихання моє?

— Ти не повинна бачити, яким я став за століття самотності… — ледь чутно прошепотів він.

— Ти надзвичайно красивий, — прошелестіла вона, торкаючись його грудей. — Ще прекрасніший, ніж був.

— Подивися, який ти, — ледь вловимо видихнула вона.

Мирослав повернув голову до стіни, де висіло дзеркало, й вражено охнув: з відображення на нього дивився молодий темноволосий чоловік з мужніми рисами обличчя й карими очима, у яких палала жива іскра.

Як це можливо?.. Я знову молодий!

Та раптом її теплі, солодкі вуста торкнулися його — і світ розчинився в небутті. Усе тепло, що наповнювало його тіло, спалахнуло, перетворившись на палаючий потік, від якого паморочилося в голові. Дотик Світозари був мов вогонь — він ковзав по ньому, розпалюючи кожну думку, кожен подих.

Глухий стогін зірвався з його грудей, і вона на мить зупинилася, дозволяючи цьому відчуттю зависнути між ними.