Розділ 16.

Сонце вже давно височіло в небі, розливаючи золотаве світло по гірських хребтах, які поволі з’являлися за вікном автобуса. Карпати тяглися без кінця — хвиля за хвилею синьо-зелених вершин, укритих густими смерековими шатами й м’якими луками, що лежали, мов розкішний оксамитовий килим. Повітря здавалося кришталево-прозорим і прохолодним — таким, що хотілося вдихати його без зупину. Вітер із гір приносив терпкий запах хвої та свіжості, пробуджуючи легке, майже забуте відчуття свободи.

Друзі не встигали переводити погляд — краса навколо змінювалася щомиті, наповнюючи серця тихою радістю, спокоєм і захопленням. Високі ялини й смереки стояли, немов мовчазні стражі гір, а між ними гримів водоспад: його води бігли вниз, виблискуючи на сонці, наче срібні стрічки, розсипані чиєюсь щедрою рукою. Кожен поворот дороги відкривав нову панораму: далекі вершини, загорнуті в туманну вуаль ранкового диму; самотні хатини, що сховалися в зелених обіймах; вузькі дороги, які петляли між схилами, немов тонкі нитки, вплетені в полотно гір.

Автобус тихо гойдався, і Лана відчувала, як спокій і велич цих краєвидів вплітаються в її внутрішній світ, розчиняючи залишки тривоги й суму. Сонячне світло лагідно торкалося її обличчя, відбиваючись у склі, а серце здавалося підлаштованим під ритм природи — повільний, рівний, безтурботний.

— Якщо чесно, я думав, що Карпати — це щось банальне: ялинки, овечки та бринза, просто фотозона для інстаграму, — мовив Сергій, не відриваючи погляду від краєвидів за вікном. — А тут усе якесь… занадто… справжнє?

— Та, — вражено видихнув Денис. — Дивлюся на ці вершини й думаю: скільки вже про них написано, а побачити наживо — не зрівняється з жодним текстом.

Лана сиділа біля вікна й з усмішкою слухала захоплені розмови друзів.

— Яка ж красива наша Україна, правда? — сказала вона. — А Карпати — її серце. Тут усе живе: земля, гори, ліси, струмки. Можна навіть відчути, як вони дихають. Кожна билинка, кожен камінь, кожна крапля роси — це не просто природа, це єдиний організм, сповнений могутньої величі пралісів. Подивіться довкола: природа дає нам усе — воду, щоб напитися; трави, щоб лікувати; повітря, щоб жити; і красу, щоб пам’ятати, хто ми є. Бо більше ніде у світі немає такої сили. Це — наша справжня Україна. Не з підручників і не з новин, а жива, вільна. І поки ці гори стоять, поки ліси шумлять, поки ми пам’ятаємо їхній голос — ми будемо. Бо ми з ними — одне ціле.

Хтось задумливо зітхнув, і на мить настала тиша — всі замислилися над словами дівчини.

— За таке диво не шкода навіть життя віддати, — тихо прошепотів Ілля, дивлячись на Лану.

Дівчина задумливо кивнула. Вона відірвала погляд від вікна й глянула на нього. Її очі сяяли, і Ілля побачив у них стільки життя й тепла, наче й не було тієї прикрої сцени із Софією.

Хлопець не міг відвести очей від коханої. Його подих став важким, а серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Ти диво, Лано, — вирвалося з нього майже пошепки.

Він нахилився ближче, відчуваючи тепло її присутності. Запаморочливий запах її волосся, що торкалося його щоки, зводив із розуму. Пальці самі стиснулися в кулак, щоб не схопити її й не втопити у собі. В його очах горів вогонь — нестримний, як полум’я ватри в горах.

Лана завмерла. Дивлячись на нього, вона відчула силу, яку він стримує неймовірними зусиллями й яка все одно рветься на волю. Ця енергія дурманила, притягувала й заворожувала. Розум мільйон разів повторював: «Ні, Лано, ні…», але десь у найпотаємніших глибинах душі ледь чутно звучало: «Так, Лано, так…». Серце билося шалено, а подих ставав уривчастим, ніби повітря раптом загусло.

Він не наважився торкнутися, але нахилився так, щоб його голос був лише для неї:

— Лано… ти навіть не уявляєш, як важко стримати те, що хоче вирватися назовні.

Вона ледь помітно здригнулася від його тону — відвертого, неприкритого. Її погляд ковзнув по його обличчю, затримався на очах, і в цю мить світ за вікном знову зник.

Ілля відчув, як пальці напружилися, ніби тіло саме просилося зробити крок уперед. Але він залишив цю відстань між ними — тонку, як лезо, і таку ж гостру.

— Не треба… — прошепотіла Лана, але в її голосі не було впевненості.

Він усміхнувся ледь-ледь, так, що це могла побачити тільки вона.

— Я знаю. Але іноді… «не треба» — це просто інший спосіб сказати «так».

Її подих збився, і вона відвернулася, щоб сховати це від нього. Та він уже знав — почув у тиші те, чого не скажуть жодні слова.

Кожна хмаринка, що неквапно пливла над вершинами, була схожа на пухнасту квітку едельвейсу, що розкрилася прямо в небі, даруючи світові ніжність, а шум лісів звучав як тихий спів Карпат, який чує лише той, хто вміє слухати. Лана заплющила очі, вдихнула на повні груди холодний, насичений гірський аромат і на мить повністю відкрила себе світові — світлу, величі й спокою, які дарувала ця дорога крізь серце Карпат.

Автобус повільно піднімався серпантинами між горами, залишаючи позаду густі ялинові ліси й розлогі луки. Друзі мовчки спостерігали, як долина поволі віддаляється, а гора між схилами лісу, на якій жив мольфар, здіймалася все вище. Легка прохолода і запах хвої наповнювали салон, створюючи відчуття, ніби вони увійшли в інший світ — світ тиші, сили і древньої природи.

Коли автобус нарешті зупинився біля підніжжя гори, друзі вискочили на вузьку ґрунтову дорогу, що вела вгору. Ліс зустрів їх шепотом листя і різноголосим співом пташок. Сонячні промені ліниво проникали крізь густе гілля, розсипаючи на землю плями світла, що рухалися з кожним подихом вітру. Вузька кам’яниста стежка петляла змійкою, піднімаючись усе вище.

— Я думав, що ми сюди приїхали відпочити, а не ходити по пересічній місцевості, — задумливо кинув Олександр. — І занесло ж того Мольфара в таку далечінь.

— Хтось казав, що це буде легка прогулянка, — надулa губки Марічка. — А я вже відчуваю, як мої ноги пишуть заповіт. Добре що хоч у вечері попаримося в чанах.