Розділ 15.

Ілля цілував Лану, не відриваючись від її вуст, ніби боявся, що ця мить щезне, розсиплеться попелом. Його пальці тремтливо, але вперто стискали її долоні, наче в них він тримав увесь свій світ. Серце билося так шалено, що віддавалось у скронях і зливалося з ритмом її дихання. У грудях розквітало невимовне тепло, водночас ніжне й пекуче, наче він торкнувся забороненого, та вже не міг відірватися. У цій миті не існувало нічого — лише вона, її подих, її дотик,  і її тремтіння, що зливалося з його власним.

Та Лана легенько відхилилась, тремтливо видихнула і прошепотіла :

— Ілля… нам треба йти…

Її тепле, трохи сполохане дихання торкнулося його щоки й змусило серце забитися ще дужче. Ілля зітхнув із розчаруванням, підняв її пальці до своїх губ,  і на мить затримав, немов прагнув викрасти  ще крихту близькості. Та зрештою він повільно відпустив, переводячи подих важко й нерівно. Груди рвалися вгору й униз, у скронях гуло, а повітря не вистачало — ніби він виринув із глибини, де вже не лишалося сил триматися.

— Добре, — важко видихнув він, намагаючись вгамувати шалений темп свого серця. — Лано, я не хочу тебе відпускати, вже ніколи… Давай проведемо вечір після цієї поїздки удвох? Я маю стільки всього, що хочу тобі розповісти…

Лана хитнула головою:

— Ввечері наша група їде на карпатські чани… Тому…

Ілля тихо застогнав.

— Ілля, — дівчина взяла його за руку, — ми ще матимемо час поспілкуватися, — вона усміхнулася, — відпустка ж тільки почалася. А зараз, прошу тебе, ходімо, бо ще трохи, й Марічка прийде штурмувати цю кімнату.

Її усмішка була такою теплою й щирою, що хлопцю на мить перехопило дух: вона жива, справжня, близька… і, головне, вона більше не відштовхує його.

— Я візьму сумку, і йдемо. А ти, мабуть, все ж застібни сорочку, бо виглядає це дуже недвозначно, — Лана зашарілася, — вони ж нас підколюватимуть всю дорогу.

Вона схопила свій улюблений рюкзак, і вони вийшли в коридор. Зачинивши двері кімнати, Лана сховала ключ у кишеню й уже хотіла спуститися сходами, та раптом Ілля схопив її за руку.

— Вибач, — усміхнувся він зніяковіло, — я просто не хочу тебе відпускати. Можна тримати тебе так? Наче ми пара?

Лана коротко глянула на нього й опустила очі.

— Я навіть уявити не можу, як вони з нас кепкуватимуть… Ти ж їх знаєш…

— Та нехай хоч увесь світ з мене сміється — мені байдуже. Лиш би ти поруч була, Лано! — вигукнув він так рішуче, що вона тільки більше знітилася. — Вони всі вже давно знають про мої почуття до тебе. Знають, як довго я чекав, щоб ти… щоб ти нарешті звернула на мене увагу, — хлопець натужно видихнув. — А зараз я найщасливіший у світі. Мені здається, що це сон. І якщо я відпущу тебе — ти зникнеш…

Дівчина тихо зітхнула й мовчки кивнула.

Вони вийшли з готелю разом, тримаючись за руки. Ілля йшов, не зводячи погляду з коханої, наче боявся навіть на мить відпустити цей новий, такий крихкий зв’язок. Її долоня здавалася маленькою крижиною в його теплій руці — холодна, тендітна, мов віддзеркалення всіх тих стін, що Лана роками зводила навколо себе. Та він був певен що обов'язково розтопить цю кригу. Бо його любов, гаряча і безмежна, здатна гори перевернути.

Ніби на підтвердження своїх думок, Ілля ще міцніше обхопив долоню дівчини, заховавши її повністю у своїй, обгорнувши теплом. Ланині пальці здригнулися й несміливо відповіли на його стиск — тихо, боязко, невпевнено.

Та цього було досить щоб Ілля відчув: відтепер він більше не сам.

Лана ж мовчки, відводячи погляд і крокувала за ним, немов мала дитина.

“Що я зараз роблю? Чому не можу йому відмовити? Це на мене так Карпати впливають?” — дівчина підняла голову й роздивилась навкруги: навколо стіною синіли гори, наче велетні, що підпирають небо. Повітря бриніло від ранкової чистоти, а сонце вже почало дарувати тепло всьому живому. 

“Яка краса навколо… Все живе й радіє: сонцю, небу, повітрю, насиченому ароматами лісу й трав. Мабуть, і зі мною тут щось сталося — наче аж жити захотілося…” 

Лана підняла очі на свого супутника. Той ішов твердим, впевненим кроком, ніби був  її особистим охоронцем, прикриваючи дівчину від чужих поглядів. ” Що мені з ним робити? Я не можу протистояти тому, що бачу в його очах. Але й таких почуттів до нього, яких він хоче від мене, я теж не маю… Просто дозволити йому кохати? Чи, може, краще сказати все відразу?”

Від цих думок вона спохмурніла. Ілля в ту ж мить помітив це й сильніше стиснув її долоню, ніжно провівши по ній великим пальцем, немов хотів сказати: “Не сумуй, я поруч, я заховаю тебе від усього світу, якщо ти захочеш, і  від будь-яких насмішок.” Та якби він знав, що причиною є саме він…

Лана опустила погляд і ледве не зітхнула вголос. Та наче від безвиході в  голові промайнула несподівана думка:

“А якщо запитати у мольфара? Він же має бачити майбутнє, давати поради, розкривати приховане. Якщо він справжній, а не лише вмілий актор, то, може, саме він зможе сказати їй, що робити з усім цим?”

*****

У салоні автобуса вирувало життя: сміх перекочувався через ряди, у повітрі стояв гомін і запах розігрітого металу, легенький вітерець ворушив штори на вікнах. Молодь, як завжди, сипала жартами, перекидалася репліками, ділилася страшними історіями про знахарів і відьом, що живуть у карпатських лісах, про вовкулак та чупакабру.

— От ти, Матвію, будь обережний, — Олександр, зосереджено нахилившись над телефоном, швидко гортнув стрічку. — Мольфар тебе наскрізь побачить. Я десь тут у групі бачив… зараз знайду… Он! Одного хлопця, що без упину грав у Counter-Strike та CS:GO, якийсь мольфар наче прокляв — позбавив зору. І тепер він нічого не бачить.

— Ой, що ти вигадуєш, — відмахнувся Матвій. — Дорослий уже, а в казки віриш.

— Я не вигадую. На, ось, читай — тут, на форумі, — простягнув йому телефон.

Шум раптом розірвав радісний вереск Марічки:

— Та ти що! Дивіться! Вони йдуть! Разом! Ще й за руки тримаються!