Розділ 14.

Ранковий туман розчинив гори в молочній імлі, наче хтось акуратно змив контури пензлем. Десь унизу, в долині, ледве чутно перегукувались дзвіночки отари, а в гіллі старої ялини краплі роси падали так ритмічно, ніби рахували час.

Сонце ще тільки починало пробиватися крізь туманову пелену над горами, коли у номері тихенько задзеленчав будильник. Лана поворухнулася під ковдрою, але ще мить лежала нерухомо, ловлячи запах дерева й свіжої білизни. У сусідньому ліжку Марічка вже перевернулася на бік і потягнулася, немов кішка.

— М-мм, Карпати… навіть прокидатися тут приємніше, ніж у місті, — замріяно сказала вона, засовуючи руки назад під ковдру.

— Це край смерек і туманів, — відповіла Лана, всміхаючись і зручно вмощуючись на подушці. — Тут навіть час інакший. Он, чуєш, як за вікном шумить ліс?

За тонкою шторою вже розкривалося видовище: вершини в молочному тумані, а над ними прозорі промені сонця. Відкривши вікно, Лана вдихнула на повні груди — пахло вологою й димком від чиєїсь печі внизу.

— Все, я перша в душ, — оголосила Марічка, схопившись різко й підбігши до дверей ванни. — Хочу виглядати свіжо, знаєш… сьогодні.

Лана тільки скосила очі на подругу.
— Ах ось воно що, — промовила з легкою іронією. — Богдан буде внизу, так?

Марічка почервоніла, але не заперечила.
— Не смій кепкувати, — її голос був тремтливий, хоч вона намагалася говорити рішуче. —Це… просто цікаво. І страшно приємно.

— Просто цікаво, ага, після такого поцілунку, — кинула Лана, вкладаючи насмішку в слова.

Дверцята ванної зачинилися з глухим стуком, і Лана лишилася сама. Вона сиділа на краю ліжка, дивилася на дерев’яні балки під стелею, які здавалося зберігали спогади багатьох поколінь. Усередині щось защеміло — відчуття було незрозуміле: наче вона теж очікує на зустріч, тільки ще не знає з ким і навіщо.

Коли Марічка вийшла, на щоках у неї ще горіли рожеві плями від гарячої води. Вона швидко накладала легкий макіяж перед дзеркалом і тихенько наспівувала якусь пісню. Лана тим часом застеляла ліжко й накидала кардиган.

— Готова? — спитала вона, стишуючи голос, бо знизу вже долинали уривки сміху й дзенькіт посуду.
— Ще б пак, — Марічка аж сяяла. — Пішли. Я відчуваю, що цей ранок буде особливим. Це ж зустріч з самим Мольфаром. Знаєш що я запитаю в нього?

У цей момент екран телефона Лани спалахнув. Вона машинально потягнулася, думаючи, що це чергова дрібниця з робочої пошти, яку можна відкласти. Але коли очі пробігли рядок шифру, серце завмерло.

«Готовність №1»

Її пальці затремтіли. Кров із шумом ринула до голови. У мозку миттєво клацнули десятки сценаріїв: це сигнал. Справжній. Тут і зараз.

— Лано? — озвалася Марічка, вже натягуючи легкий светр. — Ти що, привидів побачила?
— Іди сама, — коротко відрізала Лана, різко підводячись і вже риючись у дорожній сумці.
— Що значить «сама»? — голос Марічки задзвенів напругою. — Ми ж разом домовлялися на каву! Я хочу… ну, ми всі хочемо провести цей ранок із тобою.
— Не можу, — холодно сказала Лана, витягуючи ноутбук, навушники, додатковий блок живлення. Рухи її були швидкі, відточені, точні — як у хірурга перед операцією.
— Не можеш?! — Марічка не витримала й підскочила ближче. — Господи, Лано, ми сюди приїхали не для того, щоб ти знову заривалася у свої коди! Ти чуєш мене?! Ми тікали від роботи, від болю, від минулого… Ми приїхали лікувати серця! Твоє теж, між іншим.

Вона зробила наголос на останніх словах, наче вдарила у найболючіше місце.

Лана не підняла очей. Екран уже світився перед нею рядами команд, пальці лунко цокали по клавіатурі.
— Марічко, я прошу тебе, це важливо, ти знаєш, — вона повільно підвела очі. — Я роблю це не для себе… Я роблю це для них. Для тих, хто уже не може кричати. Для тих, кого забрали без жалю. Я стану їхнім голосом, їхньою помстою. Я говоритиму за них. А там, де слова безсилі — зроблю тишу гучною!

Марічка аж загарчала від люті.
— Ти скажена, ти знаєш про це? Те, що сталося, — уже не повернути. Їх нема! Нікого нема! Їм байдуже до твоєї помсти! А ти ламаєш свою долю об ці коди!

— Ти нічого не розумієш, — Лана сказала тихо, але в її голосі бринів метал. — Це не просто «коди». Це життя. І якщо я зараз не відреагую — чиєсь життя може обірватися.
— А твоє?! — різко кинула Марічка. Її щоки горіли, а очі блищали від сліз, що ще не встигли впасти. — Ти думаєш, я не бачу, як ти з кожним разом ховаєшся все глибше? Ти тікаєш у свої місії, бо там легше, ніж тут — із нами, із собою!

Їхні погляди зчепилися. У кімнаті стало так тихо, що чути було навіть, як унизу дзенькнула чиясь  ложка об чашку.

Лана ковтнула, відчуваючи, як слова Марічки б’ють у найболючіші місця. Їй хотілося вигукнути у відповідь, виправдатися, пояснити. Але вона лише стиснула ноутбук ще міцніше, наче той міг урятувати від усього світу. Зараз вона бачила кожного з тих, хто колись топтав свободу її друзів і знайомих на Майдані: обличчя катів, їхні руки, шкіру, обпалену ненавистю. Пам’ять про Деміра, його смерть, його останній крик — усе це переплелося в одне велике полум’я всередині.

— Ти спеціально це робиш? — зірвався Маріччин голос. — Ти ховаєшся від життя, від нас, від себе! Ти не відпочиваєш, Лано, ти просто тікаєш. І навіть тут, серед цих гір, де кожен хоче дихати на повні груди, ти знову… ти знову занурюєшся в свій холодний світ тих клятих кодів і символів!

Лана ковзнула пальцями по тачпаду, і на екрані зблиснули перші дані. В її очах уже горів зовсім інший вогонь — зосереджений, майже нелюдський. Вона ніби танцювала, занурена в ритм власного «бойового танцю». Весь світ наче зник. Був лише код, система, доступи, вибухова сила, яку вона могла контролювати.

Марічка відчула, як по спині пробіг холод. Вона знала цю Лану — холодну, крижану, Снігову королеву. Але ж хіба вони не приїхали сюди, щоб зруйнувати цей лід? Хіба не для того вони сміялися вчора біля каміну, пили вино й ділилися потаємними мріями?