Розділ 13.

Лана тихо зачинила двері й притулилася спиною до холодного дерев’яного полотна. Серце билося шалено, а відлуння його дотику ще зберігалося на шкірі — наче тепло повільно розтікалося по венах. Усередині щось водночас стискалося й розквітало, і ця суперечність не давала зітхнути на повні груди. Його присутність була всюдисущою, навіть коли він уже відійшов, а пам'ять про дотик руки пульсувала в її долоні.

Марічки у кімнаті ще не було, і тиша виявилася надто глибокою. Ніхто не відволікав її жартом чи побутовою дрібницею, і Лана дозволила собі поринути в себе.

Вона присіла на край ліжка, щільніше загортаючись в плед. Дихання було пришвидшене, але в грудях панував тихий, важкий спокій — той, що народжується з болю, пам’яті й усвідомлення неможливості відповісти на почуття. Лана знала: кохання Іллі справжнє, чисте, рішуче. Але її серце досі належало іншому — тому, кого вже не було.

Вона повільно провела пальцями по руці, де ще відчувалося його тепло і по браслету.
— Не можна… не можна робити йому боляче, — прошепотіла вона, і в тих словах лунав відчай. Перед внутрішнім поглядом спалахнули його очі — з вогнем бажання й ніжності, якій вона не могла відповісти. Їй було важко уявити, що він відчуває, помічаючи її відстороненість.

Вона заплющила очі, і серце стиснулося від двох протилежних почуттів: незрозумілої жаги до близькості та неможливості взаємності.
— Я не можу… але він заслуговує на любов… і не від мене, — ледве чутно сказала вона, наче намагаючись переконати себе.

Разом із цим розумінням приходило ще одне — ця ніч, його дотик, навіть те, як його рука на мить затрималася на її лікті, залишаться з нею назавжди. Як спогад про щось прекрасне, навіть якщо неможливе.

Вона обійняла коліна й вдихнула аромат терпкої карпатської ночі. Цей запах став її маленьким, обмеженим світом — світом, де ще лунав відгомін його присутності. Серце боліло, але вона вже вирішила зберігати подароване тепло в собі — не для себе, а для нього, тихо шануючи почуття, яким не судилося знайти відповіді.

І тоді, у цій самотній тиші, Лана мимоволі простягнула руку в темряву — наче шукала іншу долоню, знайому, втрачено теплу. Долоню Деміра. Вона чекала, що біль відгукнеться, як колись, гострим спалахом. Але замість цього відчула тихий порожній простір. І зрозуміла: його любов уже далеко, а Ілля — тут. Це знання не принесло полегшення, лише новий, інший біль.

Вона знала: завтра буде новий день, нові зустрічі, нові кроки. Але ця ніч залишиться її особистою перемогою і поразкою водночас — поразкою перед власним серцем і перемогою над тим неможливим, що могло спалахнути й обпекти їх обох.

Раптом двері розчахнулися так, ніби хтось щойно влаштував штурм фортеці, і в кімнату влетіла Марічка — суцільна блискавиця у спідниці. Від порогу вона зняла з гачка Ланин шарф, ненароком зачепила стілець, мало не перекинувши його, й уже за мить опинилася в центрі кімнати, розкидаючи навсібіч аромат карпатської ночі та власної шаленої енергії.

— Ланкааа! — її голос злетів аж до стелі, і в ньому було стільки радості, що стіни, здавалося, почали відлунювати. — Ми з Богданом поцілувалися!

Вона закрутилася на місці, мов карусель, і кинулася до Лани, навіть не помітивши, як з її плеча злетів і впав на підлогу плед.

— Це був наш перший поцілунок! — Марічка сяяла так, ніби щойно виграла мільйон, і слова сипалися з неї без пауз. — Уявляєш, я йому подобаюся, хоч він і боїться зізнатися! Бо інакше — нащо ж він мене цілував, га? Це було неймовірно! Його губи — ще солодші, ніж я собі уявляла. Правда, він був трохи несміливим, тож довелося взяти ініціативу у свої руки.

Вона впала на ліжко поруч, пружини підстрибнули, а повітря навколо ще кілька секунд колихалося від її шаленої появи.

— Я поцілувала його по - французьки! — Марічка зайшлася сміхом. — Ти б бачила його після того — він здався без бою! — Вона заплющила очі й мрійливо зробила глибокий вдих. — Як думаєш, у нас щось вийде? Він наче серйозний, а я так втомилася бути сама…

— Лана, ти знову десь літаєш? — глянула вона з хитринкою, а щоки ще горіли від холодного гірського повітря та емоцій.

Лана повільно підняла на неї погляд. Усі ці слова, сміх, жести наче проходили крізь товстий шар води — глухо й приглушено. Маріччина енергія, як буря, зносила все на своєму шляху, а Лана почувалася маленьким острівцем, який ця хвиля лише облила, але не змогла захопити.

— Я така рада за тебе, за вас обох — прошепотіла вона, щиро посміхаючись,  і намагаючись вирівняти голос.

Марічка не помітила цієї надмірної спокійності. Вона лежала на спині, розмахуючи руками, й усміхалася у стелю, мабуть, знову переживаючи ту мить. Її щастя було щирим, беззахисним і таким легким, що Лані раптом стало боляче: вона знала, що таке відчуття надто беззахисне, а коли воно зникає — забирає з собою половину душі.

Лана кивнула, вдивляючись у плед, що лежав зім’ятий біля ліжка. Маріччині слова змішувалися з далекими спогадами — чужі губи, інші очі, інший голос… Той, кого вже не повернути. І водночас теплий дотик Іллі, ще такий живий у пам’яті.

Лана змусила себе посміхнутися.
— Він тобі підходить, — сказала вона тихо. — Ви наче створені один для одного. Тепер Богдан замість мене буде стримувати твою гарячу енергію…

— Ой, Ланка, пробач, я знову думаю тільки про себе… — Марічка різко піднялася й глянула подрузі прямо в очі. — Ніхто не замінить мені тебе, навіть Богдан. Ти завжди будеш моєю сніговою королевою, бо тільки ти знаєш, як не дати мені потрапити в халепу. І ти колись теж зустрінеш свою половинку.

Дівчина на секунду запнулася, ніби добираючи слова, і тихо додала:
— Не можна ховати себе заживо, це гріх. Живі мають жити.

Лана слухала кожне слово, і серце стискалося від тихого, майже непомітного болю. Усередині неї водночас виринали спогади, втрачені моменти й відчуття неможливості відповісти на власні почуття. Слова Марічки про «жити» луною відбивалися в її свідомості, але здавалося, що для неї це ще занадто рано.